Кривенко Ірина, учениця 11 класу КЗ «Роздільнянський міський ліцей №1 Роздільнянської міської ради Одеської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шивцова Олена Вікторівна

Війна. Моя історія

Привіт, мене звати Іра і це моя історія.

Народилася я в маленькому гарному місті на півночі Луганської області.  До 24 лютого 2022 року це було мирне місто, в якому жила моя родина. На жаль,  війна докорінно змінила життя, цінності та пріоритети. 24 лютого - найстрашніший день, який  я ніколи не могла уявити в сучасному світі.

Саме цього жахливого ранку всі ми почули страшні слова: « Почалася війна! »

Хтось прокинувся від гучних обстрілів рідного міста чи села, хтось побачив цю звістку в новинах, та я почула цю жахливу новину від тата. Мій тато військовий,  і вже на той час він мужньо став  на захист кордону держави, рідного міста та нашої сім’ї. Того ранку я була вже не підлітком, а дорослою п’ятнадцятирічною дівчиною. Спочатку я не відчувала страху, бо поряд була мама.

Без паніки ми швидко зібрали все необхідне в «тривожну валізу» та поїхали до дідуся з бабусею у більш, як на той час здавалось, безпечний район міста. Разом з бабусею, дідусем та мамою ми підготували підвал, бо вже чітко чули гучні бої десь поряд з містом.

Та наші військові мужньо і відважно стримували шалену орду, яка руйнувала, вбивала та безжалісно нищила все на своєму шляху. Кожен дзвінок від тата додавав віри в те, що цей жах незабаром скінчиться. Але через декілька днів окупанти захопили наше місто. І вже тоді, побачивши на вулицях рідного міста нескінченні колони військової техніки ворога, мене охопив страх та невідомість, що нас чекає далі. А далі суцільний День бабака. Кожен ранок ми чекали дзвінка чи СМС від тата зі словами «все добре», «тримайтесь», «я вас люблю». Кожного дня читала жахливі новини про те, як наші міста, села безжалісно знищує армія росії, вбиває, катує мирне населення.

На вулицях нашого міста стало майже безлюдно. І вдень, і вночі колони вбивчої ворожої техніки проїжджали містом. В моїй пам’яті назавжди залишиться цей жахливий гул ворожих літаків, що низько летять над будинками. На вулицях мирних наших людей змінили зовсім чужі, ворожі нелюди в формі з літерою «Z».

Згодом люди почали виїжджати з міста: хтось прямував до росії (через свою прихильність до поглядів країни-вбивці), інші намагалися вирватись з окупації на вільну, більш безпечну українську землю. Та шлях цей був небезпечним, колони з мирними людьми, що їхали до неокупованої території України росіяни цинічно розстрілювали. Ми стали чекати, коли з’явиться безпечний коридор для виїзду. Та надія, що він з’явиться, з кожним днем згасала, ворог сунув вбивчою силою, окуповуючи всю Луганщину. Так ми опинились в пастці,  під назвою «Окупація».

Чотири довгих місяці я жила, немов не у своєму рідному місті, своєму домі, була наче чужа на рідній землі. Для мене це жахлива реальність війни.

Порожні магазини, злякані люди, в очах яких смуток і розпач, відсутність мобільного зв’язку та інтернету. Кожного дня я чула як йшли далеко за містом важкі бої. Літаки ворога майже через кожну годину летіли в бік Сєверодонецька, бо там був найбільший опір окупантам. І це дуже лякало. Іноді було таке відчуття, наче ти звір, що зачинений у клітці. Ми потроху почали готуватись до виїзду. Шлях був один,  і він був дуже складний та небезпечний. Це був єдиний на той момент варіант виїзду, через росію до Європи, а далі – рідної  України. Ми пройшли через всі випробування з ворожої сторони: допити, перевірки та насмішки на російських прикордонних пунктах.

Як чотири довгих місяці окупації, це були чотири дні жахливої, тривожної дороги на волю. Я з мамою подолали всі труднощі з надією, що коли ми приїдемо на вільну землю, то все одно ближче будемо до тата, хоча він і був на той час ще на східному напрямку.

Так я опинилась у новому прекрасному місті Івано-Франківськ. В цьому місті я почала нову сторінку життя. Новий дім, хоч і тимчасовий, нова школа, нові знайомства. У цьому місті через деякий час нарешті наша сім’я зібралась разом. За довгий час війни тато приїхав у свою першу відпустку. Сльози радості, щастя та внутрішній спокій. Я знала, що хоч і недовго, але ми можемо набутися  разом, як колись, у мирні часи.

Сьогодні доля закинула нас в Одеську область, маленьке містечко Роздільна, яке чимось схоже на моє рідне місто Старобільськ. І знову нова школа, нові знайомства… Та я не втрачаю надії повернутись у свій дім.

Війна змінила мене, як і кожну дитину України. Я пишаюсь собою, своєю родиною. Все, що мене оточує, я люблю та ціную. З гордістю можу сказати: я з найкращого міста, найкращої країни!