Бутко Світлана Станіславівна, вчитель, Новоайдарський ліцей Новоайдарської селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя приносить сльози, радість та спогади. Сльози сохнуть, посмішки згасають, але спогади залишаються вічними. Ці тисяча днів війни для мене важкі й болісні. Час стрімко відносить нас від того страшного дня 24 лютого 2022. Я жила на Луганщині. Ще до початку повномасштабного вторгнення російських окупантів, нашу місцевість обстрілювали градами, САУ. Ми виїхали до Сіверськодонецька й мали надію, що ворога проженуть із нашої землі. Через деякий час  ворог почав обстрілювати і місто важкою артилерією. Але люди не здавалися.

Коли були знищені у нас продовольчі склади, то хліб привозили з Лисичанська. Продавали прямо з машини. Аптеки не працювали. Тільки одна залишилася на все місто.

Люди ризикували життям, вистоювали довгі черги на вулиці під вибухами, згуртовувались, допомагали один одному. У той час ще лежав сніг. На цьому етапі була віра у те, що  ЗСУ зможуть утримати місто. Ця віра глибоко сиділа в нашій свідомості. Вона приглушила відчуття небезпеки. Це була помилка. Тільки зараз я усвідомила її наслідки.   

Ворог не припиняв обстріли, коли зникло світло і газ, то  з маленькими дітьми потрібно було вибиратися з міста. А це теж було небезпечно. Постійні обстріли.

Потрібно чекати. Діткам було 2  і 7 місяців. Заїхали у місто Бахмут і почали плакати. Ми живі. Вирвались із пекла. Березень 2022 року. У Дніпропетровській області нас прихистили родичі. Ми не думали ні про майно, ні про будинки. Головне – ми живі. Почався другий етап нашого життя. Ми стали ВПО. Раді, що врятувалися від смерті. Знайшли житло. Почали отримувати гуманітарну допомогу: продовольчі набори, одяг, взуття. Місцеві люди принесли ліжечка для малечі. Якось потрібно жити. Моя родина була зі мною. Ми все одно кожен день чекали нашої перемоги. Слідкували за новинами. Наша Новоайдарська об’єднана територіальна громада відновила роботу Новоайдарського ліцею Новоайдарської селищної ради. Почали працювати.

Дітки на окупованій території чекали наших онлайн-уроків. Багато учнів приєднуються до наших занять із-за кордону. Всі розуміють, що українська освіта їм потрібна.

Цього року наші випускники стали студентами  Київської державної академії дизайну та декоративно-прикладних мистецтв імені Михайла Бойчука, Одеської морської академії, Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Луганського фахового коледжу, Дніпровського Національного університету імені Олеся Гончара та інші. Кожен наближає нашу перемогу.

Не припиняємо дякувати нашим захисникам України. Головне для  мене - ми живі, ми разом, я працюю, ми все здолаємо.

Третій рік війни. Уже моя малеча ходить в дитячий садочок. Пізнають світ. Знають, що таке вибухи, повітряна тривога. Це погано. Але це реальність. Іде війна. На цьому етапі нашого життя вже почали розуміти, що втратили свої будинки, втратили все, що надбали за своє життя. Болісно стало, що ми вже не зможемо придбати собі ні житло, ні меблі. Не зароблю я вже стільки коштів, щоб все це купити. І ми залишаємося людьми без житла. Ми просто внутрішньо переміщені особи.

Небезпека не зникла. Ворог обстрілює міста. Гинуть люди. Лунають повітряні тривоги. Прокидаєшся вранці й дякуєш Богу, ЗСУ. Все ж таки головне для нас – це наше життя, ми разом.

Ось такий мій шлях за ці тисячу днів російсько-української війни. Але ми сильні нашою єдністю. У нас є віра, надія, любов. Ці цінності допомагають нам  триматись. Нас не здолати. Ми віримо в краще життя наших дітей під мирним небом.