Жителі Донецької області опинились у пастці, бо виживали без води, світла та газу. Обстріли не припинялись ані на хвилину. Росіяни руйнували Бахмут з першого дня війни.

Для мене війна почалася ще у 2014 році. Тоді здавалося, що все скоро закінчиться. Але у квітні 2022 року стало зрозуміло, до чого все йде. 

Перший день повномасштабної війни я пам’ятаю дуже добре. Я була вдома разом із чоловіком і донькою. Мій зять служив за контрактом. Вранці подзвонила сестра, вона вже йшла на роботу, а я ще навіть не вмикала телевізор. Вона сказала, що почалася війна. Я одразу ввімкнула новини і розгубилася, не розуміла, що робити далі. Спочатку я відкладала від’їзд. Донька і чоловік працювали, а я через інвалідність була вдома. І весь час була надія, що, можливо, все скоро закінчиться.

Я думала про рідних у Рубіжному. Там почалися обстріли, і я чекала, що вони приїдуть до мене. 

Але все склалося інакше, і в якийсь момент довелося вирішувати їхати самій. Я виїжджала фактично в нікуди, забрала з собою маму, сваху і племінника. Це було дуже важко, особливо тому, що я не знала, де буду жити. Уже в дорозі подзвонила племінниця. Вони теж виїхали з Рубіжного до Кропивницького і жили в гуртожитку, запросили мене до себе. Спочатку я думала доїхати до Дніпра, а там уже вирішувати, куди далі, але зрештою поїхала до них.

Найбільшими труднощами стали житло і загалом необхідність починати життя з нуля. Потім додалися проблеми зі здоров’ям, і мені, і доньці довелося робити операції. Мама вже літня, їй теж було непросто. Чоловікові було складно знайти роботу, донька змогла влаштуватися лише приблизно через пів року. Це був дуже непростий період.

Найстрашніше для мене - це бачити, як гинуть люди і руйнується місто. 

Особливо боляче, коли гинуть знайомі. Загинув мій друг, і мені було дуже важко прийняти, що його більше немає. Болісно дивитися, як гине молодь.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Коли я тільки приїхала, мені здавалося, що це ненадовго. Зараз я розумію, що нічого передбачити не можна. Я просто живу сьогоднішнім днем і не будую планів.

Після того як я залишилася без житла, дуже важко думати про майбутнє. Я живу тут і зараз, і з часом ця невизначеність відчувається все сильніше. Найбільше я хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася.