Перебуваючи в окупації, люди найбільше боялись за дітей і не відпускали їх гуляти далеко від дому

Ми прокинулися від грохоту. Спочатку подумали, що грім, але ж був лютий місяць, - щось незрозуміло. Чоловік вийшов на вулицю і сказав, що у нас щось горить в районі військової частини. Він поїхав туди. Мені подзвонила старша дочка і сказала: «Мамо, по всій Україні літають ракети і підривають військові частини». Ми зрозуміли, що війна почалася, тому що були всі передумови, але ми не вірили, сподівалися на краще. 

Їжа була - ми старались купувати. З хлібом було дуже важко, тому що муки, дріжджів. Потім, наскільки мені відомо, вже ставало все гірше. Зараз не знаємо, що там і як.

Найбільший страх - коли доводилось пересікати пости з міста в місто, бо не знаєш, що у них в голові. Було страшно за дітей. Дітей не випускали нікуди, вони тільки у дворі гуляли. Це було найважче. Біля нашого дому був приліт з «Града» – загинула людина. Діти злякалися, і ми вирішили виїхати. Окупанти до нас тоді ще не приходили, і не дійшла, мабуть, черга. 

Ми виїхали дуже вчасно, тому що після нас колону не випустили - її розстрілювали. Ми виїхали на Пасху 2022 року. Нам дуже повезло. 

Ми не знали, куди виїжджати. Було страшно їхати навмання. У чоловіка є сестра двоюрідна - ми її знайшли через інтернет, домовилися. Вона сказала, що нас прийме. Тоді ми зібралися і поїхали. Тепер уже третій рік тут. 

Батько чоловіка в Новій Каховці залишився. Старший син теж був з нами, але зараз приїхав до Кривого Рогу працювати, тому що в нас тут немає ні роботи, ні гуманітарної допомоги. Дуже важко переїжджати в інше місто, тому що тут ми трішки обжилися. Багато речей, діти до школи ходять. Тільки старший син з дівчиною поїхали до Кривого Рогу, бо там більше перспектив. 

З самого початку хотілося бути на своїй землі. Ми живі, наша сім'я разом. Ми на волі. Можемо робити те, що хочемо, можемо йти туди, куди хочемо, сказати, що ми хочемо. Оце саме приємне. Діти живі-здорові – це саме головне. Мріємо про нашу перемогу.