Моя родина - я і мій чоловік. Я інвалід першої групи на гемодіалізі. З перших днів війни ми виїхали. На другий-третій день електрички перестали їздити, а мені потрібно тричі на тиждень на гемодіаліз. Ми виїхали у Запоріжжя і тут винаймаємо житло. 

У перший день війни я їхала на діаліз. О п'ятій ранку йшла на електричку. Стояли ми на зупинці і з боку Василівки побачили якісь спалахи і почули вибухи. Подумали, можливо гроза. Коли приїхали до Запоріжжя, дізналися що розпочалася війна. Думали, що це ненадовго. 

Мене вивіз зять власним автомобілем. Я весь час у Запоріжжі, і виїжджати мені нікуди, тому що я на діалізі. 

Наша Василівська громада працює добре - раз на місяць нам видають гуманітарну допомогу. Винаймаємо житло у приватному будинку. Нелегко, але не голодуємо і ні в чому не маємо нестачі. 

Найбільше мене шокувало, як це брати наші напали на нас. Ще було жахливо, що біля нашого будинку у Плавнях було влучання, пошкодило половину хати. У тимчасівці знесло дах і впала стеля. А там у мене пес і коти. Шок, що син з родиною залишилися у Степногірську, вони там страждають. Шок за себе і за родину. 

Приємно вражає, коли наші наступають, а в іншому нічого хорошого не було. Війна показала, хто справжній друг, а хто - навпаки. 

Два сини живуть у прифронтовій зоні. Їздять у Запоріжжя на роботу. Ховаються від обстрілів, всяке буває. 

Чекаємо на Перемогу.