Ми з Михайлівки. Моя родина - це чоловік і доросла донька. 

Коли розпочалася війна, я в це не повірила. На другий день вранці заїхали окупанти на танках. Такий гуркіт був, що краще цього ніколи не чути. Я виїхала, бо в мене діагностували онкологічну хворобу, а чоловік там залишився. Повз наше подвір'я їздять окупанти: то з Херсона, то на Херсон. Чоловік не бере ні російський паспорт, ні їхню допомогу. 

У перші дні війни нам довелося купувати хліб по 100 гривень. Пачка дріжджів коштувала стільки ж, кілограм борошна - 70 гривень. Хліб привозили, але за ним черги були шалені. Ліків зовсім не було, їх розхапали у перші ж дні. Ми ділилися між собою по пів пігулки, по пігулці, шукали медикаменти по всіх знайомих. 

Все шокувало. Русня - тварюки. Чоловіків, які не захотіли з ними співпрацювати, знаходять у лісосмугах. Мій чоловік з дому не виходить, тому що окупанти ходять як господарі, а виїхати йому дуже складно. 

Приємно те, що тут, у Запоріжжі, переселенці з Михайлівки згуртувалися, що люди залишились людьми. 

Евакуювалась я разом з дітьми семи і десяти років. Коли ми приїхали на перший український блокпост, вони вибігли з машини і як закричать: "Ви наші-наші! Можна ми вас обнімемо?" Плакали, бігли. Це було так зворушливо, не те слово. 

 Я ходила до психологів, у такий час це дуже важливо. Ми зустрічаємося Василівською громадою, одне одного підтримуємо. 

Після того, що з нами трапилось, я думаю, що кожен хоче ту Україну, за яку нас хлопці наші захищають. Важко визнавати, що у нас, на жаль, дуже багато колаборантів і те, що стільки людей загинули. У Михайлівку я не повернусь поки там будуть окупанти. Але я впевнена, що все буде Україна!