Коник Соломія, 11-в клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Постійна фонова тривога, страх, хвилювання, розгубленість, безвихідність, розпач, жах, а також ненависть, злість і гнів – усе це ми відчуваємо вже протягом 1000 днів.

Більшості з нас за цей час довелося звернутися за допомогою до психологів чи психотерапевтів, а хтось, можливо, досі не до кінця усвідомлює, що з нами відбувається, тому що мозок просто не сприймає цей кошмар.

День у день ми очікуємо на якісь новини: чи буде сьогодні повітряна тривога, чи скоро буде її відбій, яке місто та який район атакували цього разу, яка кількість постраждалих і загиблих?

Раніше на гучні звуки ззовні ми реагували нормально – працює завод, хтось робить ремонт, але зараз вони викликають лише страх, і з кожним разом серце б’ється все швидше, а руки німіють і трусяться все більше.

Ми все ще в очікуванні. Коли це закінчиться?

Перший день. Цього ранку я мала прокинутися, вмитися, поїсти, зібратися та піти до школи, як завжди. Ми з сестрою ще солодко спимо, аж тут о 6 ранку нас будить мама: «Дівчата, прокидайтеся, у нашій країні війна». Я починаю сміятися: «Мам, яка війна, ти що? Зараз шоста година ранку, чому ти нас розбудила?». Та мамине розгублене обличчя свідчило про те, що це не жарт. Ми піднялися, одразу ввімкнули телевізор і почали шукати канали в соцмережах. На екрані було повідомлення президента росії про проведення спеціальної військової операції. Увесь день ми просиділи біля телевізора, з жахом переглядали відео вибухів в Київській та інших областях, писали друзям, особливо зі східних областей України. Того дня не хотілося ні спати, ні їсти..

Перший вибух. З початку повномасштабного вторгнення пройшло близько року. Я звикла до регулярних оголошень повітряної тривоги та навіть спокійно спала під звуки сирени, що розташована навпроти мого будинку. Що відбувалося тієї ночі – дослівно не пам’ятаю, але я згадую емоції, які відчувала тоді. Це було не що інше, як страх. Я сиджу за ноутбуком, п’ю чай, дивлюся відео в ютубі. Скоро збираюся йти спати, бо наступного дня треба йти в школу. Оголосили повітряну тривогу. Мама каже, щоб я відійшла від столу, бо він стоїть прямо навпроти вікна, та я не послухала.

Через деякий час ми почули вибух. Затряслися вікна, двері, ноутбук, і я разом з ними.

Я в паніці біжу в коридор, забираю з собою клітку з папугою, кличу до себе кішку. Щоб відійти від шоку, мені знадобилося кілька годин. Тоді я весь час думала про те, яким чином це щоденно переживають люди зі східних областей?..

Перший дзвінок. Тоді все було відносно спокійно – немає сильних вибухів, зі мною та моїми рідними все гаразд. Проте одного звичайного дня мамі зателефонувала бабуся. Я не чула тієї розмови, та мені було достатнього одного тремтячого голосу мами, щоб зрозуміти, що трапилося щось погане. Вона була настрашена й не могла повірити в те, про що їй повідомили. Коли дзвінок завершився, я запитала в мами: «Що трапилося?». Вона сказала, що мого дядька, її рідного брата, забирають на війну. Вся наша родина була дуже налякана, мама з бабусею плакали, не спали ночами. Кожного дня вони писали йому, питали, чи він живий. У мого дядька нема військової освіти, тому, перш ніж поїхати в Донецьку область, він навчався 3 місяці у Рівному. Якраз тоді по дорозі він завітав до нас додому.

Ми були дуже раді його бачити, і зовсім не хотілося з ним прощатися. Зараз ми звикли, що його немає поруч, інколи телефонуємо чи пишемо йому,

але ми всі: бабуся, мама, тітка, мій двоюрідний молодший братик, я і моя сестра – з нетерпінням чекаємо на наступну його відпустку. Маємо надію, що це був перший і останній такий жахливий дзвінок.

Та найбільше всі ми, українці, чекаємо на закінчення цієї війни. Вже 1000 днів поспіль люди сподіваються, вірять, підтримують, допомагають, проявляють мужність, борються. Скільки ще це буде відбуватися – ніхто не знає. Та якщо кожен хоч якось долучиться до перемоги, тобто задонатить чи поширюватиме українське, вірю – вона обов’язково буде.

Слава Україні! Героям слава!