Дембіцька Влада, 11-в клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожна людина з нашої держави є різною, починаючи від хобі та інтересів і закінчуючи мовою, якою вони розмовляють, але кожного з нас об'єднує страшне та лякаюче слово – „війна”.

Вона об'єднала нас і змусила всіх людей показати, якими вони є насправді – патріотами своєї країни чи зрадниками, що одразу втікають до ворога.

Незважаючи на це, кожна людина хоче жити спокійно, не чути вибухів та сирен за вікном і не думати про те, чи повернеться твій близький живим із фронту і чи вціліє твій дім після чергового обстрілу, тому між державами повинен бути мир.

Мир є однією з найважливіших цінностей для людства, оскільки дає гарантію на соціальну стабільність, розвиток і процвітання країн. Коли держави живуть у мирі, створюються умови для обміну культури, соціальної злагоди, зростання в науці та економіці. Відсутність військових конфліктів дає людям можливість розвиватися та покращувати умови життя, подорожувати до сусідніх країн та навчатися там. Хоча кожна держава має власні інтереси, взаємоповага та прагнення до діалогу допомагають уникнути конфлікту. Це досягається завдяки дипломатичним зусиллям, переговорам і компромісам, коли країни вирішують конфлікти мирним шляхом, а не за допомогою насильства. Мир також сприяє міжнародній торгівлі, культурним зв'язкам і спільним проектам у сфері технологій і науки.

Працюючи разом, країни можуть вирішувати глобальні проблеми, такі як бідність і пандемії, які вимагають колективних зусиль усього людства.

Забезпечення миру також вимагає поваги до різних культур і традицій та сприяння освіті й розвитку в дусі толерантності, що в наш час є дуже важливим. Все це допоможе побудувати суспільства, які визнають цінністю мирного співіснування і де конфлікти вирішуються на основі правових норм, а не силою.

На початку повномасштабного вторгнення в нашу країну зі сторони росіян було страшно усім. Я досі пам'ятаю, як прокинулася в той день від того, як гучно працював телевізор, по якому показували новини, в той час, як моя мама збирала всі наші документи. Коли мама сказала мені, що розпочалася війна, я дуже злякалася за життя своїх близьких і за себе, тому кожного дня писала своїй близькій подрузі і дзвонила до дідуся і бабусі, завжди закінчуючи діалог фразою: «Бережи себе». В перші дні ми прислухалися до кожного звуку з вулиці та спали в одязі, щоб у разі чого одразу вибігти з будинку та не витрачати час на перевдягання.

Вже через місяць до нас приїхали біженці з міста Ізюм, вони розповідали про те, як ховалися під уламками будинків під час обстрілів,

тому що самі залишилися без рідної домівки, ходили по воду і прислухалися до того, чи не летить десь поблизу ракета. Я була здивована тим, що вони розмовляли тільки російською мовою, але це не заважало нам спілкуватися разом з ними.

З часом наш страх вже не був таким сильним, ми почали звикати до гулу літаків, ракет та вибухів поблизу, звикли до того, що кожного дня нам вимикали світло на шістнадцять годин, що було дуже проблематичним: неможливо було навчатися в період дистанційного навчання через відсутній інтернет та зв'язок, а продукти харчування у холодильнику швидко псувалися через відсутню електрику. Але ми це пережили і пристосувалися як могли, тому в подальшому для нас це вже не буде такою великою проблемою.

З того часу мені важко читати новини і я намагаюсь не переглядати все підряд, тому що морально не можу витримати всю цю інформацію про загиблих воїнів та невинних людей, які втратили своїх близьких, свої домівки та своїх домашніх тваринок.

Маю велику надію на те, що в усьому світі війни закінчаться і країни не будуть ворогувати між собою, що людей не будуть засуджувати за те, якої вона нації та на якій мові вона розмовляє і що ніхто не відчує на собі того, що зараз відчувають українці, які впевнено проходять через цей непростий шлях.