Харченко Євгеній, 9 клас, Звенигородська гімназія №5

Вчитель, що надихнув на написання — Науменко Вікторія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Здається, що ці дні розтягнулися на віки, і кожен з них залишив слід у моїй душі. Весь цей час Україна бореться за своє майбутнє, за життя кожного з нас. Хоч я проживаю в Черкаській області, де війна не так відчутна фізично, як у східних регіонах, але її подих щодня торкається кожного Українця, незалежно від місця проживання.

Перша тривога… Я добре пам’ятаю той день. Це було рано-вранці, коли сирена вперше пролунала в нашому місті. Тривога охопила серце, але сильної паніки не було. Це була невідомість, яка гнітила сильніше за будь-якої новини. Ми стояли на порозі нового світу, де зранку прокинулися від вибухів, а не від дзвінка будильника. Спочатку ми не знали, що робити. Ніхто не був готовий до війни, особливо в нашому, відносно тихому, регіоні. Проте коли повітряні тривоги почали лунати щодня, ми вирішили тимчасово переїхати до бабусі і дідуся, які жили недалеко від нашого міста. В селі був підвал, і ми почувалися дещо спокійніше. Хоча вибухів ми не чули, кожен сигнал сирени змушував серце завмирати. Ми залишилися у бабусі з дідусем на два тижні, ховаючись у підвалі, щоразу, коли сирена попереджала про небезпеку. Це були найстрашніші дні, коли страх за життя був щоденним супутником.

Кожна ніч здавалася нескінченною. Коли не було сирени, ми боялися тиші, бо вона здавалася тривожною і напруженою.

Ми сиділи в підвалі, і кожен звук зовні змушував нас завмирати. Я пам’ятаю, як ми навіть не могли нормально спати — постійне відчуття небезпеки не дозволяло розслабитися. Це було справжнє випробовування для нашої родини, коли ми разом стикалися з такою жорстокою реальністю. Повернувшись додому після цих двох тижнів, ми почали звикати до нової реальності. Сирени вже не лякали так, але тривога не зникала. Щоразу, коли лунала сирена, ми швидко спускалися в укриття, бо знали: не можна недооцінювати загрозу. Вибухів у нашій області майже не було, але новини з інших регіонів змушували серце стискатися від болю за тих, хто живе ближче до лінії фронту. Наше місто поступово адаптувалося до нових умов. Люди почали частіше спілкуватися з сусідами, ділитися новинами і підтримувати один одного.

Війна... Ще декілька років тому це слово для багатьох здавалося далеким, майже фантастичним. А сьогодні – це реальність, яка триває вже понад 1000 днів. Для підлітка це час, що змінив життя назавжди. Уявіть собі: ти йдеш до школи, зустрічаєш друзів, обговорюєш улюблені фільми та відеоігри. Але одного дня все змінюється. Більше немає уроків у звичайному форматі, бо тривоги переривають навчання. Більше немає спокійних ночей, бо звуки сирени змушують здригатися навіть уві сні. За ці 1000 днів війна змусила подорослішати.

Що таке дитинство під час війни? Це не лише втрачена можливість вільно гуляти містом чи безтурботно проводити час із друзями. Це постійна тривога за близьких. Щодня питаєш себе: чи повернуться батьки додому? Чи зможеш знову зустрітися з тими, кого любиш?

Твоя психіка змінюється. Новини стають частиною повсякденного життя, а від нових сигналів сирен ти вже не плачеш, а просто закриваєш вуха і чекаєш, коли все мине. Ти вчишся жити в нових умовах, пристосовуєшся до нестачі електрики, води або зв’язку. Замість звичних підліткових переживань – глибокі роздуми про життя та смерть. Але, попри все це, ти продовжуєш жити. Навчаєшся дистанційно, допомагаєш батькам, підтримуєш друзів. 1000 днів війни навчили тебе цінувати кожен момент, кожну дрібничку. Навчили, що немає нічого важливішого за життя. І навіть серед цього хаосу ти мрієш про мир, про майбутнє без вибухів і страху.

Ці 1000 днів забрали багато, але вони й дали дещо важливе – усвідомлення своєї сили та незламності. Бо кожен день, прожитий у цей час, робить тебе сильнішим. І ти знаєш, що коли війна закінчиться, ти станеш частиною покоління, яке відбудує країну і зробить її кращою.