Кравченко Ліна, вчитель комунального закладу "Кам'янська спеціальна загальноосвітня школа - інтернат" Запорізької обласної ради

«Війна. Моя історія»

Історія війни у кожного своя. Одні люди чують про неї з новин телебачення та переглядають події в інтернеті, інші - відчули її пекельний подих на своїй долі. У багатьох змінилися цінності та пріоритети, погляди, орієнтири, у деяких – сенс існування.

Війна увірвалась у життя моєї сім’ї стрімко. 24 лютого я, як завжди, вранці йшла на улюблену роботу в Кам’янську школу-інтернат, де працюю вчителем музичного мистецтва та ритміки з дітьми, які мають порушення слуху 23 роки. Там від колег дізналась про віроломний напад росії на мою країну. Адміністрація оголосила про евакуацію дітей, так як учні навчались і проживали 5 днів на тиждень в цьому закладі. Батьки вивезли їх оперативно. Всі сподівались, що війна омине наше улюблене село Кам’янське, а воно, згоріле, знищене, омите кров’ю загиблих односельчан та поранених українських воїнів, і досі стоїть міцним щитом, тримає оборону і не дає жодної можливості російським загарбникам ні на крок продвинутись у сторону м. Запоріжжя.

Бойові дії розпочалися у районному центрі – м. Василівці, що за 14 кілометрів від мого села. Українські захисники і військова техніка зайшли в село. Я пам’ятаю очі моїх односельців: перелякані і в той же час сповнені надії на захист ЗСУ. Почалися артобстріли мого краю. Страх від хвилювання за власне життя – це все, що можна було побачити на обличчях розгублених людей.

З 2 березня село залишилось без електропостачання. А далі, як у страшному сні: 3 березня, близько 2 години дня 3 снаряди «градів» влучили у сусідній будинок. Від ударної хвилі здригнулася наша оселя, вщент розбилося скло у всіх рамах, уламки сусідського будинку зруйнували дах нашого будинку. В цей час я міняла памперс лежачій матері, син був на кухні. Ми з сином впали на підлогу. Пам’ятаю його крик : «Мамо…» Я думала, що життя обірвалось. Це таке потрясіння і страх, що пронизує все тіло, яке я не відчувала у своєму житті ніколи!

Люди, які мали власний транспорт, почали самостійно виїзджати із села. Паніка овіяла все навколо. Тікаючи від війни, розгублені люди їхали, самі не знаючи куди. Тому залишали котів та собак, сподіваючись невдовзі повернутись. Зграї голодних собак і досі перед моїми очима. В той час я, як і мої земляки, потребувала підтримки влади, хотіла бачити, сподівалась, що ми важливі для громади, як особистості. Але, на превеликий жаль, евакуації населення не відбулось.

Громадяни самостійно згуртовувались. Біль та розпач об’єднали всіх, хто не мав ні засобів, ні можливостей самостійно покинути цю місцевість. Люди, які залишились, підгодовували тварин вареною картоплею, бо її було вдосталь.

Дуже зблизило горе мою сім’ю із сусідами, які, до речі, приїхали до нашого краю із росії і вже 15 років проживали у селі. 10 днів ми перебували у їхньому будинку, бо вікна в нашій оселі були пошкоджені. Їли і спали разом, під час обстрілів стрімголов перебігали до їхнього підвалу. Бувало і таке, що всю ніч переховувались в ньому. А на вулиці було -13 морозу. Хліб у село завозили невеликими партіями, але люди розкуповували його за лічені хвилини, бо заготовляли сухарі, запасались на майбутні голодні часи. Продукти зникли з полиць за лічені дні.

Одного разу у пошуках крупи чи макаронів я обійшла всі магазини, а вони були зачинені. По дорозі зустріла Левченко Наталію, колегу по роботі. Я в розпачі розповіла, що закінчились продукти. Наступного ранку вона під обстрілами принесла мені пачку рису. Я заплакала…І вона.

Возвеличую людяність цієї жінки, яка у скрутну хвилину ладна була віддати останнє, що в неї залишилось, задля порятунку інших людей. До знищеної оселі моїх сусідів приїздив кореспондент із «Суспільного Запоріжжя», який брав у мене інтерв’ю. Я вдячна оператору, який передав через членів ОБСЄ памперси для матері і сумку з продуктами. У ці хвилини ми відчули, що не покинуті на призволяще.

І для порівняння випадок, коли я зупинила автівку мера села Золотаренка О.М. і повідомила, що матері дедалі гірше (5 років лежача), що робити у випадку її смерті? Його відповідь бентежить мене і досі: «Поховаєш у городі, а після війни проведемо ексгумацію» (дослівно). Ну чому не запропонував евакуацію? Ми опинились на самоті зі своїм страхом і розпачем.

Досвід показує, що прості люди, а не влада, стали на захист, надали допомогу, поділилися останнім, що в них було. Тяжкий стан матері та важка хвороба серця сина вимусили мене прийняти рішення евакуюватись будь яким чином. І саме в цей момент я відчула присутність Бога у моєму житті. Ні влада, ні військова адміністрація не надали мені цієї допомоги. На виїзді із села я зустріла пастиря Анатолія із Запоріжжя, який опікувався долею людей. Він і вивіз мою сім’ю із села. Сусіди виїхали пізніше, після того, як снаряд «граду» зруйнував їхню домівку. До останнього вони сподівались, що їх будинок залишиться неушкодженим. Клята війна забрала у мене матір. Душа і досі болить за те, що померла вона зі страхом про нашу подальшу долю. Підтримку простих людей я відчула і в Запоріжжі. Дуже вдячна місцевій жінці, яка, побачивши мене біля пункту допомоги ВПО на вулиці Рубана, прийшла через 20 хвилин з посудом і рушниками, ще й смаколиків приховала у каструлі. Я досі відчуваю на собі її хвилюючий погляд і співчуття.

Дякувати долі, ми не впали із сином у розпач, а зібралися з думками, адаптувалися до нового життя. Михайла прооперували у м. Дніпро. Зараз він у задовільному стані, працює касиром у Райффайзен банку. Я вдячна Богу за те, що наша школа працює дистанційно. Учні приймають активну участь в творчих конкурсах, займають призові місця. Педагоги – талановиті, креативні, об’єднані однією метою: виховувати патріотів України і наближати перемогу. Це мрія кожного українця. Військові наближають її, а ми молимося за них і вдень, і вночі. Україна вистоїть і переможе. Я впевнена в цьому.