Волочай Кирило, 11 клас, Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Козловська Наталя Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна. Ще три роки тому це слово здавалося чимось далеким, хоч моя сім’я і тоді допомагала військовим, але 24 лютого 2022 року це слово розкрилося на повну.

Я прокинувся о шостій годині ранку від дзвінка мами. Спочатку подумав: «Шоста ранку, чого від мене хочуть?». Але коли почув, що почалася війна, не повірив і почав шукати інформацію в інтернеті.

Я побачив відео з російськими гвинтокрилами, ракетами, танками, що несли смерть і руйнування моїй Батьківщині. Батьки сказали: «Збирай речі, ми їдемо в село».

Коли я проїжджав порожнє місто, не вірив своїм очам. У голові крутилася лише одна думка: «Це мій Кременчук, місто, де завжди вирує життя». Але коли проїжджали військкомат, я зрозумів, де всі люди. Зараз навіть не віриться, що могла стояти величезна черга з добровольців. Якби не ці люди, можливо, я писав би твір на зовсім іншу тему. Безмежна шана і вдячність нашим захисникам.

У селі мене зустріли бабуся, дідусь, брат і його дівчина. Ми намагалися відволіктись і заспокоїти один одного. Шукали, чим можна допомогти Збройним Силам України, і зі страхом дивилися на жахи війни: руйнування міст-героїв — Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля і Києва.

Через тиждень життя в селі мені ввечері зателефонувала мама і сказала: «Покупайся і випери речі». Я не розумів для чого, а наступного дня о 5:30 побачив маму з сестрою і спаковані валізи. Я попрощався з родиною і поїхав до Львова.

У перший день ми не доїхали до Умані, бо затори були шалені. Ночували в машині, ночі тоді були дуже холодні. На другий день я дізнався, що ми не зовсім їдемо до Львова, а наш шлях лежить до містечка Сен-Савурнен у регіоні Прованс, Франція. Ніколи не міг подумати, що потраплю на Лазурний берег за таких обставин.

На третій день ми доїхали до Стрия. Їхали вночі по недобудованій дорозі до Буковеля. Працюючий ліхтар зустрічався рідше, ніж адекватний росіянин. Четвертий день — кордон.

Я багато чув, що багатії повтікали з України у перші дні, але під’їжджаючи до кордону, ми бачили машини дорожчі за 100000$, що їхали нам назустріч, у яких сиділи тільки чоловіки. Перетнувши кордон, ми не знайшли, де переночувати, і знову спали в машині. П’ятий день — доїхали до Венеції. Шостий день — прибули до бажаного міста. Нас зустріли дідусь і бабуся за 60 років, з якими я прожив наступні три місяці.

Ми поселилися в приватному будинку на схилі гори. Дідуся звали Серж, а бабусю — Каті. Вони працювали в компанії, де працювала мамина сестра, яка й домовилася за нас. Мене здивувало, що в такому віці люди щодня гуляють по горах, часто їздять кататися на лижах і подорожують по всьому світу. У них не було дітей, тому вони весь час приділяли мені з сестрою.

Через два тижні я пішов до французької школи. Після навчання в ліцеї «Політ» французька школа здавалася відпочинком. Хоч я і жив у раю на землі, але хотілося повернутися додому, побачити сім’ю і друзів. Наприкінці травня ми вирушили до Кременчука. Через три дні я був удома.

Повернувшись, я почав жити, як і зараз. Хочу лише виділити поїздку до Чернігівської області влітку 2023 року. Я з батьком віз гуманітарну допомогу нашому знайомому і був за 12 кілометрів від кордону з росією. Більшості людей, яких я знаю, здається, що там життя йде як звичайно, бо там проходить старий кордон з росією. Але я чув роботу артилерії щогодини — як нашої, так і ворожої. Тоді я зрозумів, що хоч по Кременчуку іноді прилітає, але не кожну годину. Це змусило мене замислитися про вагу своїх проблем.

Ось і закінчилася історія мого шляху довжиною в 1000 днів. У висновку хочу сказати, що потрібно всіма силами допомагати нашим захисникам. Не хочеться, щоб історія знову повторювалася.