У 17 років я разом із другом відкрив рекламне агентство, яке займалося просуванням у соціальних мережах, роботою з пресою. Влітку 2013 року я, на ту мить наймолодший підприємець Донецька, придумав і реалізував новий стартап Espresso bar Velo. Це була перша в Україні велокофейня. Потім була «Izba-читальня» – культове місце для інтелігенції та інтелектуальної молоді Донецька.
Березень 2014 року перевернув життя не тільки моє, а й мільйонів жителів Донбасу. Я став одним з організаторів руху «Донецьк – це Україна». Мене атакували, за мною полювали, нападали.
У червні кав’ярню довелося закрити, тому що працювати стало неможливо. Разом зі своєю подругою, яка на ту мить переїхала жити до Львова, вирішили відкрити там кафе.
Ми вивчали ринок, обирали місце, дивилися приміщення. Уже була готова ідея, залишалося тільки перевезти обладнання кав’ярні з Донецька та переїхати остаточно. Я поїхав додому на пару днів за речами.
Через тиждень зателефонував Діані та сказав: «Я не можу так. Я маю повернути свою кав’ярню, і вона повинна бути тут, вдома, в Донецьку, а не в Львові».
Потім я знову відбудував свою «Хатинку». Дуже близько до рідного дому – у прифронтовому Маріуполі. У мене була одна принципова позиція — я хотів залишатися на території Донецької області. У мене була відповідальність за цю область, цей регіон, тому що, якщо ще і я поїду, невідомо, що буде далі.
Для мене війна закінчилася тоді, коли я зрозумів, що можу бути ефективний в іншому руслі. Займався соціально-громадською діяльністю, допомагав саме Маріуполю, який став для мене близьким ще й в процесі оборони Маріуполя, і в тому, що нагадує мені Донецьк, схожий і за менталітетом, і за своїм устроєм. Тому вирішив залишатися тут і розвивати це місто.
.png "Імена")
