Зараз родина Анатолія в Одесі. Вони чекають на перемогу і мріють повернутись у рідний Маріуполь, попри все

Ми у Маріуполі мешкали. У мене є дружина. На початку війни дитині було два роки, зараз уже три. Були в Маріуполі аж до квітня, а потім виїхали з окупованого міста до Запоріжжя.

Нам казали виїжджати ще до початку війни, але мене тримали батьки. Вони не хотіли їхати, тому що там був їхній будинок, усе їхнє життя. Я не міг їх переконати, а вони вірили, що все буде добре. І ми залишилися в місті.

Батьки зрозуміли, що потрібно виїжджати, аж тоді, коли залишилися просто неба – без будинку, без усього того, на що вони все життя заробляли.

Це стало крапкою для нас усіх. Але Маріуполь уже був окупований, нікого не випускали з міста.

24 лютого мене дружина розбудила о третій ранку. Сказала, що дуже сильно стріляють, щось тут не так. Ми почали переносити речі, простирадла до підвалу будинку. Дитину перенесли туди, поки вона ще спала, і чекали новин. Потім їздили до батьків, переконували їх покинути місто. Другого березня зникло світло, і зв’язок повністю зник. Ще п’ятого березня я ходив пішки до батьків, приносив якусь їжу. Тоді будинок у них був цілий, і вони не хотіли виїжджати. Наступного разу ми зустрілися уже в квітні. Вони прийшли до нас, і ми почали шукати спосіб виїхати.

Ми не голодували. Нам до бомбосховища привозили з магазинів те, що власники віддавали. Керівник нашого бомбосховища автівкою їздив із людьми, вони шукали, де можна щось добути, і привозили нам.

Я брав їжу, яку виділяли на нас із дружиною, та носив батькам.

Ми вчасно приїхали до бомбосховища на молокозавод у Новоселівці, і, дякувати Богові, якихось страшних речей не пережили. Там перебувало десь 300 людей, у сховищі все було спокійно. Ми були захищені, поки не прийшли орки. Страшно було ходити по місту, тому що снаряди літали над головою. Ще були блокпости «ДНРівців» у місті, нас перевіряли, запитували, куди та звідки прямуємо. Просили роздягатися. Трошки неприємно, але це - життя.

У нас був автомобіль дуже пошкоджений: пробите колесо, без вікон. Знайшли колесо в сусіда - воно нам не підходило, але якось його прикрутили та й поїхали. З зупинками, перепочинком і в роздумах, ми вирішили їхати до Одеси, шукати роботу та жити якось далі, тому що гроші вже скінчились.

Моя думка – війна завершиться влітку цього року. Хочеться жити в Маріуполі. Хоч в Одесі й море, але це не те. Усе одно тягне до Маріуполя. Хоча й розуміємо, що вже не побачимо місто таким, як раніше.