«Війна для мене – це ...»

Напевно, як і для всіх, війна – це страх, сльози, хвилювання за своїх рідних і близьких, зміна свідомості й поглядів на життя.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Це був травень 2014 року, коли все почалося в нашому місті. Тоді захопили адміністративні будівлі й були захоплені депутати, вони перебували як полонені. Це було, напевно, 26 травня, коли я вперше почула звуки пострілів, коли були авіанальоти на Донецьк.

Найбільше мені запам’ятався день, коли я, після здавання сесії, виїжджала з Донецька. Я навіть запам’ятала дату, це було 13 червня 2014 року. Це був мій останній день у мирному Донецьку. Власне, тоді для мене й почалася війна.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Я чула обстріли. Недалеко від міста, де я проживаю, знаходиться невелике містечко Гродівка, його обстріляли, і там постраждали мирні жителі. Було видно, коли летіли ці снаряди повз наше місто на Гродівку. Це було у 2015 році. Поруч невелике містечко Гірник теж було обстріляне. Мені пощастило, що я не перебувала в осередку цих воєнних дій, але відгомони були добре чутні.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Напевно, як у всіх, втеча в разі наступів збройних формувань, тому що ми проживаємо не так далеко від лінії розмежування, але в певні моменти ця лінія становила лише 15-20 км, наприклад, коли військові дії проходили в селищі Карлівка. Головною темою була, дійсно, втеча.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Для мене такою подією було те, що в Донецьку загинув однокласник. Це — найстрашніше, що я бачила, коли матері ховають своїх дітей. Це — найстрашніше, що може бути в період війни.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

Ти починаєш більше дорожити своєю країною та цінувати свою свободу.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

У період початку війни я навчалася в Донецьку, і нашому університету довелося евакуюватися. У побутовому плані я зіткнулася з переїздом університету, зміною середовища. Це — одне із найголовніших змін.

Університет переїхав до іншого міста, далеко від Донецька, у Вінницю. Якби університет не переїхав до Вінниці, я б так і не побувала на малій батьківщині свого дідуся, він із Вінниці. Ось так все цікаво склалося.

Під час активних бойових дій найстрашніше було те, що ти постійно сидів в очікуванні, із зібраними речами. У побутовому плані більше жодних змін не було.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Так. Зараз мені не чути відлуння війни. Дуже рідко можна зустріти воєнну техніку в місті. Так, у місті знаходяться прикордонники, є військові, але практично місто не відчуває того, що зовсім поруч триває війна.

Про що ви мрієте?

Наразі, як не дивно, я мрію про роботу. Мені довелося піти з останнього місця роботи. Зараз через те, що я проживаю в дуже маленькому містечку, знайти роботу за фахом практично нереально.

Що таке щастя для вас?

Щастя для мене – це здоров’я рідних і близьких, це найбільше щастя, яке може бути, і благополуччя дому. Ніякі гроші, ніщо інше не зрівняється із цим.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Це те, що потрібно цінувати щодня. Відлуння війни я тут уже років чотири не чую.

Коли відбуваються воєнні дії, починаєш по-іншому дивитися на життя. Ти починаєш цінувати кожен прожитий день, з’являються інші цінності. Ти просто починаєш цінувати життя й не так байдуже до всього ставитися. Життя стає головною цінністю.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

У ході війни я, як і всі навколо, навчилися взаємодопомозі, взаємопідтримці та співчуттю один до одного.

Хто з організацій або окремих людей, на вашу думку, найбільше допоміг мирним жителям за час конфлікту?

Я знаю наразі тільки одну [організацію] – Фонд Ріната Ахметова. Дійсно, він організовував гумконвой. Наймасштабніший проєкт – це Фонд Ріната Ахметова. Також допомагали міські громадські організації.