Аксельрад Ніка, 11 клас, Криворізький ліцей "Кредо", Кривий Ріг, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лісевич Ірина Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Вже зовсім скоро, а саме 19 листопада 2024 року, може минути 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення. Звичайно, кожен з нас сподівається на те, що не настане цього дня саме з таким заголовком, а буде просто звичайне, мирне 19 листопада…

Зараз я ще не можу сказати, який заголовок матиме саме цей день, але можу розповісти про те, як пройшли мої 974 дні війни (на момент 25.11.2022, коли я пишу це есе), і про мій шлях за цей період.

Повернемося в мої спогади — 24 лютого 2022 року. На той час мені було 13 років, я навчалася у 9 класі. Це був четвер, наш клас тоді перебував на карантині, бо багато хто захворів після зимових канікул, і ми були на дистанційному навчанні.

Мене зазвичай будив тато до школи, але цього дня я прокинулася сама — просто виспалася. Я підійшла до батьків, які дуже метушилися, і спитала, в чому справа. Вони відповіли: «Почалася війна, школи не буде». Я була просто у ступорі…

Мій тато та його друг швидко поїхали до Києва забирати мою старшу сестру та брата моєї подруги. Всі ми мали тільки одну думку в голові: «А що тепер? Що робити далі?»

З такою думкою ми жили до моменту повідомлення про те, що треба евакуювати райони нашого міста, бо, можливо, буде наступ. Тоді мій тато повіз нас в іншу частину Кривого Рогу, до будинку його товариша, який запропонував нам переїхати. Туди приїхала не тільки наша сім’я, а ще дві — наші друзі.

Наші тати не залишилися з нами, вони поїхали назад, щоб стерегти наш район. Ми пробули в тому домі лише два дні, бо батьки вирішили, що треба виїжджати за кордон.

І ось настає дуже сумний день, початок березня 2022 року… Ми прощаємося з татом, дідусем, моєю бабусею, яка була хвора й могла не пережити довгої дороги… І я, мама, інша бабуся та сестра їдемо в Румунію. Наші друзі, що були з нами, теж виїжджають, окрім дорослих чоловіків.

У Румунії наші знайомі допомогли знайти квартиру. Почалися два з половиною місяці життя, які були для нас дуже тяжкими морально. Після початку війни у нас місяць не було школи, ми постійно переживали за рідних. Було важко бути самими в чужій країні. Там я вперше відсвяткувала день народження не вдома…

Минав час, жахливі новини не давали спокою, і ми вирішили повернутися до Кривого Рогу. Ви не уявляєте, яке це було щастя — знову бути вдома! Побачити рідних, друзів, велику собаку, яка залишалася з татом. Моєму щастю не було меж!

Перші дні було трохи незвично чути тривоги, бо за кордоном я трохи відвикла від них, як би це дивно не звучало. Потім повернулися й деякі наші друзі. І саме тоді я зрозуміла, наскільки важливо мені бути в рідній країні, поруч з близькими, навіть попри постійні прильоти.

І ось зараз мені вже 16 років, я вчуся в 11 класі й досі живу в Україні — і я дуже щаслива, що саме тут!

Війна ще триває, і, на жаль, я поки не бачу кінця… Але я дуже сподіваюся, що це скоро закінчиться. Кожного дня я бачу, скільки людей гине, і на очах виступають сльози.

Я вірю в нашу перемогу. Я вірю в те, що все це скінчиться. І ніколи не настане день під назвою 1000 днів війни…