Я живу в Миколаївській області, в селі. Через нас все йшло. Як бомбануло, то в нас вибило вікно і мене відкинуло в третю кімнату, контузило, згори стеля впала на голову. Я одна в хаті була - перелякалася, потім в погреб пішла. А тоді думаю: «Мене тут ніхто ніколи не відриє», я ж сама і нікого не маю. Перед хатою дві ракети вибухнули, тварини постраждали. 

У нас на хаті дах побитий: з вулиці не видно, а як зайдеш на горище, то видно, який він дірявий, постійно набирає води. «Гради» летіли нам прямо на голову. 

Я нікуди не виїжджала. А куди виїжджати, що їхати шукати? Грошей немає, пенсія маленька. Нам сюди гуманітарку привозять. Люди поступово вже сюди повертаються. 

Колись я одному руському сказала: «Слава Україні!» А воно йшло п’яне і без ніяких знаків, з автоматом. То він на мене став і вилупився. Мені казали люди, що він міг мене розстріляти. Я тільки потім злякалася так, що не виходила на вулицю. Вони підійдуть під двір і махають. То я старосту визвала, а вони й повтікали. 

Хоч би наші хлопці всі живі були і все було добре. Скільки можна? Досі немає спокою. Воно літає, а ми тримаємося, де діватися - мусимо. Надіємося і живемо.