Токарь Дмитро, 16 років, учень 10 класу Червонозабійницького ліцею, с.Червоне

Вчителька зар. літератури Рубанова Людмила Дмитрівна

"Війна в долі моєї родини"

Це був сонячний зимовий ранок, я прокинувся від грайливих променів, що били мені в лице. Годинник пробив 6:30, і я з відчуттям свіжості й грандіозності починаю складати плани на день.

Того ж самого ранку смартфон просто розривався від повідомлень, та я не придав цьому ніякого значення, адже мені часто надходять меседжі від друзів.

Збираючись до школи, я звертаю увагу на телевізор. Бачу новини і не можу повірити, що диктатор все ж вирішив напасти на нашу державу. Мене охопив неабиякий страх й паніка. В пам’яті різко з’явилися спогади, коли тато був в АТО. Думки про це полонили мій розум, деякий час я перебував в стані стресу, все просто валилося з рук. Батьки були мовчазні, стривожені, але намагалися не показувати свого хвилювання.

Вже наступного ранку тато поїхав до військомату. А ми з мамою з острахом чекали на його повернення і думали: «Що далі?»

У нас, дякувати Богові і ЗСУ, не падають ракети, ми не були в окупації, не виїхали за кордон. Ми вдома! Та однаково дуже страшно, коли чуєш гул літаку чи ракети прямо над будинком, зриваєшся з місця, біжиш в безпечне місце, думаючи навіть не про себе, а про маму і молодшого братика. Ворог почав не лише фізичну війну, а й моральну. В мережі з’явилось безліч фейків, що сіють паніку, інформації про звірства окупантів, хвилювання про рідних. В таких умовах важко підтримувати душевну рівновагу. Багатьом людям стала потрібна психологічна допомога. Моїм психологом виявились книги. Вони заспокоюють, підтримують, дають поради. 

Важко стало в фінансовому плані, адже завдяки війні більшість підприємств припинили свою роботу. Але тут є один підводний камінь, для когось – це стимул розвиватися в нових аспектах й шукати можливості, а для когось – привід залишитись вдома й деградувати. Я намагаюсь більше вчитися, здобувати нові знання для ширших можливостей. Та вірю, що війна – цей тяжкий етап для кожної родини – закінчиться і стане доказом того, що українці – сильна нація.

Війна нас всіх змінила. Вона показала сутність людей, ким вони є та на що готові заради батьківщини.

Також вона відкрила новий сенс часто вживаних словосполучень: на добраніч...”, “як справи?”, “як ти?” Лячно, коли телефонуєш родичам, а вони говорять про жорстокі бойові дії поруч з їх будинками. Тоді ще більше розумієш і усвідомлюєш вартість кожної миті життя.

Часті дискусії з батьками про зміну місця проживання й можливість виїхати за кордон ніби скидають з плечей тягар проблем, навіяних війною. Але внаслідок цих розмов ти більше закохуєшся в свою землю та цей чудовий небокрай: "Чому я маю тікати зі своєї землі?" За цю територію покладено не один мільйон життів українців, які прагнули здобути свободу, за яку ми боремось по сей день. Цими аргументами я закрив тему про виїзд за кордон.

Війна зробила нашу націю тільки сильнішою та нагадала, з чого ми зліплені, ми стали єдиними. Кожен українець зробив крок до перемоги просто допомігши якоюсь мікрочасткою доброти, адже українці по своїй сутності – добрі люди, а головне прості й працьовиті.

Ми на своїй землі, і ми переможемо.