Геннадій Миколайович рідне місто не залишав, хоча бої в ньому точилися з першого дня війни. Одного разу сам ледь не загинув, коли підірвали військову частину, в яку він возив їжу військовослужбовцям

Мені 45 років. Я живу в місті Охтирка. 

Зранку 24 лютого зателефонували родичі й сказали, що почалася війна. Приблизно о пів на восьму ранку почув віддалені звуки вибухів, а о десятій годині російська колона вже проїжджала по центру міста. Відбулося все дуже швидко, бо наше місто знаходиться за сорок кілометрів від кордону. Спочатку російську атаку відбивала територіальна оборона, а потім приїхала дев’яносто третя бригада і почалися бої. 

У перші дні війни боявся обстрілів: не знав, куди сховатися від них. Ночував у погребі, хоча розумів, що у разі влучання снаряду він не врятує. 

У нас військову частину розбомбили. Я туди з’їздив - відвіз військовим їжу, а вже через п’ятнадцять хвилин стався вибух.

Мені пощастило, що встиг від’їхати на безпечну відстань.Там дуже багато людей загинуло.

Неподалік від мого будинку стояв блокпост. Його бомбили з літаків. У мене вікна вилетіли і дах побитий.  

З початком війни виникли проблеми з роботою і здоров’ям. Я інвалід, мені дуже складно дістати ліки. Від постійних нервувань стан тільки погіршився. Коли йшли активні бої, деякі люди виїжджали з міста в Полтавську область, але вже повернулися. Я весь час залишався вдома. Інколи виходив на вулицю, розмовляв зі знайомими - так відволікався. Бачив, що всі живі після нічного обстрілу, і легше ставало. Зараз тихіше. Заводи почали працювати. Я вийшов на роботу. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, тому що багато знайомих уже загинуло і багато воює.