Я з міста Снігурівка, яке прославилося завдяки окупації на всю планету. Ми працювали. Виховували дітей, онуків. А тут таке трапилося, що прийшлося рятувати дітей.
Я не повірила, що таке трапилося. І коли написали, що онукам не потрібно йти до школи, я не могла зрозуміти, чому. На той момент онуки були в нас, бо їх батьки, наші діти, давно працюють у Польщі. Нам довелося вивозити туди й онуків.
Виїжджали під великим бомбардуванням. 17 квітня ми завезли дітей до їх батьків у Польщу, а самі повернутися не змогли, так що початок ми були в Снігурівці, а коли була вся окупація, нас не було.
Найскладніше бути далеко від свого дому. Зараз всяке буває: і прилітає, але коли ти вдома і на своїй рідній землі, це найкраще.
Найприємніше - це звільнення Снігурівки. Мені повідомили друзі, і я так кричала «Ура!», і була дуже рада, що так трапилося. Зараз в місті відновлюють комунікації, світло є, вода є. Дороги, звісно, як кроти порили, але ми розуміємо. Звісно, багато будинків постраждало, шкіл немає, садки зачинені. Ну а так - люди повертаються, кожен шукає якусь роботу, кожен хоче додому. Де хто не був, всі кажуть що рідніше немає, як наша маленька батьківщина - Снігурівка.
Ми стали дружніші, познаходили своїх родичів троюрідних, двоюрідних, і зараз ми всі спілкуємося.
Мені здається, війна скінчиться тоді, коли почнуть працювати дипломати і з нашої і з їхньої сторони. Треба сідати і розмовляти.
