Санжаревська Дар’я, КЗ «Харківська гімназія №7» Харківської міської ради, 9 клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Нурєєва О.

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене давно не було вдома. Так давно, що реальність здається якимось сном. І хорошим, і незрозумілим водночас. Ніби живу, говорю, навколо життя вирує, а я все ще не можу до кінця усвідомити, чому я мушу тут перебувати, чому я так далеко від дому.

Це сталося 24 лютого 2022 року. Моя родина прокинулася о 5 ранку від вибухів. Спочатку мені здалося, що це феєрверк. Але ж була 5 година ранку...

Близько шостої години ми дізналися від співробітників батьків, що на наше місто Харків напали росіяни і почалася війна. У це неможливо було повірити.

Цілий день по телебаченню по всіх каналах йшли новини про вторгнення, про жертви. Протягом наступних днів все частіше і ближче лунали вибухи, звуки сирени, яких ми раніше ніколи в житті не чули. Було два влучання в мою школу. Це було схоже на якийсь жахливий сон. Над містом почали літати військові літаки. Ми змушені були ховатися у підвалі.

Зупинився громадський транспорт, магазини не працювали. В перший день у маленький магазинчик від пекарні привезли хліб, небагато хліба, а черга велика. Багато людей покидало місто.

Мій батько наполіг на тому, щоб ми з мамою теж виїхали з міста...

Ми вирішили поїхати недалеко від домівки, до родичів батька у Харківську область. Ми сподівалися пересидіти там пару тижнів і незабаром повернутися додому, але сталося не так, як гадалося.

Ми опинилися в окупації на довгих три місяці. У ці часи я дуже сумувала за батьком, за рідним домом. Там, де ми були, не було звʼязку весь цей час. Я не могла телефонувати батькові і друзям. Магазинів у цьому селі не було, і ми їздили за продуктами в районний центр, Куп'янськ. Там доводилося стояти у чергах в магазин по декілька годин, а ціни були шалено високі, продуктів обмаль. За три місяці нам дивом вдалося повернутися у Харків.

Хоча було страшно і небезпечно, все навколо було таким рідним: моя кімната, моя кішка Джуся, улюблені мʼякі іграшки.

Ми продовжували жити непередбачуваним життям. Інколи здавалося, що це ніколи не скінчиться, що все це відбувається не з нами. Але все було справжнім: сирени, вибухи, загиблі.

На початку вторгнення моя старша сестра виїхала з чоловіком до Німеччини. Там вона народила дитину. Коли дитині було пів року, ми з мамою вирішили поїхати до них. Моя сестра переконала нас із мамою залишитися в Німеччині. Та насамперед мама думала про мою безпеку. Це було для нас дуже важке рішення.

Зараз я знаходжусь із своєю родиною в безпеці. Я не прокидаюсь від вибухів, від звуків сирен. Я маю можливість бачитись зі своїм племінником, йому вже 2 роки. Він дуже милий малюк, я його дуже люблю.

Зараз я навчаюсь у німецькій школі з німецькими дітьми, намагаюсь вивчити німецьку мову, але це дуже складно. Також я продовжую навчатися в українській школі, зі своїм класом. Я не відвідую онлайн-уроки, бо в цей час я знаходжусь на заняттях. Але я виконую всі домашні, контрольні і практичні роботи, які задають в українській школі.

Я дуже сумую за своїм містом, за батьком, за домом, за друзями. Сподіваюсь, все це скоро скінчиться і ми всі зможемо повернутися додому.

Хочу, щоб цей день настав якнайшвидше. Бачу себе в Україні. Досвід проживання, можливості вивчити мову німецьку (англійська є в українській школі) – це напевне чудовий і потрібний, але на серці є глибокий сум.

І ще є надія, що всі ми, які через воєнне лихоліття злетілись із рідних осель та полетіли до чужих домівок, що дали нам дах, захищеність і спокій, ми із вдячністю полишимо і приїдемо назад, в рідні краї, до свого затишного дому.

Сподіваюсь, він нас дочекається…