Расторгуєва Надія, ВСП "РФК НУБіП України"

Викладач, що надихнув на написання есе – Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла в наше життя 24 лютого 2022 року о 3:40 ранку, коли перші вибухи прокотилися по Україні. Це був початок жорстоких подій, які назавжди змінили наше життя. Я пам’ятаю, як у ту мить все здавалося нереальним: незважаючи на попередження та новини, ніхто з нас не був готовий до такого.

У Рівному перший вибух пролунав 25 лютого 2022 року близько 6:10 ранку. Я чула, як лунали постріли з боку аеропорту, і страх заполонив моє серце.

Я швидко побігла до підвалу, шукаючи безпеки в цій жахливій ситуації. Моя сім’я зібралася разом, і ми намагалися підтримати одне одного, проте страх був навколо, як важкий туман.

Коли почалась війна, моя хресна приїхала до мене з дітьми з багатоповерхівки, де вона жила в центрі міста. Вона боялася залишатися там, тому залишилася у мене вдома на тиждень. Я була рада підтримати її. Перші кілька днів ми майже не виходили з дому, відчуваючи стрес і тривогу. Це був важкий час для всіх нас, але ми намагалися знайти способи залишатися позитивними.

Після тижня, проведеного в стресі, я вирішила повернутися до школи. Я зрозуміла, що мені потрібно чимось зайнятися, щоб відволіктися від страху і переживань. У школі ми плели сітки для захисників і організовували ярмарки для збору коштів на допомогу армії. Це дало мені відчуття мети і надії, що наша праця може допомогти змінити ситуацію. Я побачила, як мої однокласники і вчителі також активно долучаються до цього процесу, і це надихало мене.

Моя мама в цей час була відповідальна за поселення внутрішньо переміщених осіб, тому вона постійно була на роботі. Її відсутність додавала тривоги, але я знала, що її робота важлива для багатьох людей, які опинилися у складних умовах.

Майже щоночі мій татусь ходив на чергування, яке організовувала громада нашого селища. Він чергував у церкві, і коли була повітряна тривога, дзвонив у дзвони, сповіщаючи людей про небезпеку. Це був важливий сигнал для всіх, хто не мав можливості скористатися додатком з оповіщення про тривогу. Татусь продовжував виконувати свій обов’язок щоразу, коли виникала загроза, і це додавало мені гордості за його стійкість та відповідальність.

Кожного разу під час повітряної тривоги моя сім’я і родина моєї хресної спускалися в підвал.

Там у нас було облаштоване місце зі стільчиками, теплим одягом, ковдрами, водичкою та свічками. Кожну повітряну тривогу ми проводили саме там, чекаючи, поки мине небезпека. Підвал став нашим тимчасовим прихистком, де ми намагалися зберігати спокій і підтримувати одне одного.

Ці 1000 днів війни стали для мене уроком стійкості і підтримки.

Я навчилася цінувати прості моменти радості, навіть коли навколо все таке невизначене. Спілкування з родиною, друзями та однокласниками стало моїм порятунком. Ми ділилися новинами, підтримували одне одного, обговорювали наші переживання, і це допомагало нам не відчувати себе самотніми у цій боротьбі.

Я сподіваюся, що наші зусилля не пропадуть даремно, і що ми зможемо повернутися до мирного життя, яке так всі чекаємо. Навіть у найтемніші часи потрібно залишатися сильними і вірити в краще. Наша сила — у єдності, і разом ми здатні подолати будь-які труднощі.