«Війна для мене – це ...»

Напевно, втеча з дому, у першу чергу.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Мама не могла поїхати на роботу, я пам’ятаю. Нам страшно було їхати в Донецьк працювати. Це був травень 2014-го. Там уже почалися заворушення, мітинги. Організація, в якій я на підробітку була, хотіла переїхати до Харкова, а я до Харкова не планувала переїжджати. Ми з метою пошуку роботи виїхали в Дніпродзержинськ. Тільки ми виїхали – і Ясинувату почали обстрілювати. Бабуся там залишилася. Мама виїхала і я. Друг наш допоміг виїхати... Бабуся залишилася, а там обстріли, ми не могли повернутися до жовтня, поки через Костянтинівку не пустили потяги.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Так, доводилося. Найпам’ятніша мить, коли ми виїхали в Слов’янськ у грудні 2014 року працювати. Тому що житло було там, тільки через це. І так сталося, що в селищі бабусі й мами почався обстріл. І я поїхала до них.

Там не було світла, води. Воду носили з криниці, ходили заряджати телефони на станцію, були сильні вибухи. Мама, я пам’ятаю, в той день була на роботі, до Ясинуватої вона їхала. Ми з бабусею сиділи в кімнаті, де не було вікон. Тоді моя вчителька музики загинула, їй ноги перебило.

Через якийсь час теж був обстріл. Я пішла заряджати свій телефон, і там бабуся-сусідка теж ішла заряджати телефон. Я їй кажу: «Давайте я вам заряджу, все одно йду туди й вам занесу потім». І вона пішла до себе додому, а я пішла заряджати. Нікого не було з місцевих у той день, крім працівників станції.

Приїжджає дрезина з працівниками й жінкою. Усі ходять по станції, стріляло ніби десь далеко. Я заходжу в приміщення вокзалу. І тільки я заходжу – на мене летять люди, які там стояли. Чоловік із перебитими ногами, він упродовж півгодини помер. Був хлопець із осколковими пораненнями обличчя, ми йому надавали допомогу. Валер’янку всім розливала.

Мене врятував дзвінок подруги. Лічені секунди я затрималася. Стрілянина припинилася, і мама моя прибігла, коли почула вибух. Мами вже немає з листопада 2015 року.

Я підійшла до сусідки-бабусі, розповіла, що сталося. Вона мені зайняла 500 гривень, щоб я змогла виїхати. І бабусю з мамою вмовила виїхати, тому що після цього випадку зрозуміла, що мені не треба тут залишатися. Ми в Слов’янськ виїхали.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Удома треба робити колосальні ремонти, я не впевнена, що я зможу це потягнути, і чи варте воно того. Там немає роботи. Там торгівля була, поки не закрили кордон. Через наше селище дуже багато їздили, будинки купували за дві тисячі доларів, дуже дешево тільки для того, щоб спокійно перетинати кордон, адже прописка наша.

У нас буферна зона, це селище використовували для перевезень. Люди приїжджали з Ясинуватої, Донецька, щоб дешевше щось купити, щось оформити, використовували цей пункт. Поки його використовували, була торгівля, люди жили хоча б на торгівлі. Зараз торгівля на мінімумі.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Втрати. Втрату будинку – це в першу чергу. Немає стабільності, не знаєш, що завтра буде, розумієш, що стабільність у будь-яку хвилину можуть забрати.

Розкажіть, як війна вплинула на ваш повсякденний побут?

З роботою проблема, є тільки підробітки. У мене майже немає офіційного стажу.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Повною мірою – ні.

Що заважає?

Ціни величезні, немає свого житла, ми знімаємо. І ти не знаєш, яка буде робота, ти розумієш, що в нас зараз стільки нюансів. Якщо бабусі не буде, я не знаю, що далі буде. Поки є бабуся, є якась допомога. Хоч якась стабільність у плані пенсії, якась допомога. Я з дитиною, чоловік інвалід третьої групи, із роботою у нього теж проблеми.

Що таке щастя для вас?

Щастя було для мене весь час, коли були живі-здорові всі близькі, і коли займаєшся улюбленою справою. Побутові потреби, базові – не замислювалися ніколи про них, що це дійсно настільки цінне.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Не тільки через війну, мені здається. Через смерть мами. Мама вийшла на роботу, не хотіла втрачати її, а ці переїзди зі Слов'янська до Ясинуватої відбилися на її здоров'ї. У неї інфаркт був, коли їхала на роботу. Швидше за все, це перенесені стреси.

І коли ти не в себе вдома, немає можливості виспатися. Коли приходиш і спиш там, де ти жив, чомусь енергетично висипаєшся. А скільки ми знімали квартиру, я не можу ніде виспатися, відпочити, повністю розслабитися. Будинок є будинок. Незамінний для мене в будь-якому разі.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Хочеться сказати, що навчилася виживати, але я не впевнена, що навчилася. Напевно, навчилася ніколи не судити людину, тому що ти розумієш, що будь-яка людина може опинитися в будь-якій ситуації.