Село під Слов’янськом стало одним із перших, куди прийшла війна. Молода жителька Світлана рятувала своїх дітей у підвалі. У дні найстрашніших обстрілів прощалася з дітьми. Хоче стерти ці моменти з пам’яті, але поки не виходить.

Війна перевернула все наше життя. Це страшно, особливо коли бачиш усе своїми очима. Для нас вона почалася, коли ми почули перші вибухи, перестрілки. Це було влітку 2014 року.

Я досі все пам’ятаю, таке забути неможливо. Усе почалося зі Слов’янська, ми від нього недалеко живемо. Спочатку були вибухи. Нам, звичайно, було все дуже добре чутно, ми бачили й миготливі вогники снарядів. Потім у нас у селі з’явилися танки, почалися перестрілки, люди ховалися в підвалах. Потім війна пішла далі. Але ми бачили, як швидкі привозили поранених, убитих у лікарні.

Я ж пам’ятаю, що про війну розповідали бабусі й дідусі, і я ніколи не вірила, що таке можливе й у нас. Але коли почули стрілянину, побачили техніку військову, не просто машини, а танки, тоді зрозуміли, що це дійсно війна. Звичайно, ми думали, що все ненадовго, а воно затягнулося досі.

Пригадую найважчі моменти, коли під час боїв ми з чоловіком говорили про смерть і багато про що... Як рятувати один одного будемо, якщо нас зачепить снарядом у підвалі. Як жити далі, як дітей вивозити. Були такі моменти, що думали: уже все, не вийдемо з підвалу. А ми там часто й довго сиділи. І ми, і діти. І днями, і ночами.

Найбільше мені запам’яталася одна мить. Чоловік був на роботі, діти спали. Почалася стрілянина в сусідньому містечку, у п’яти кілометрах від нас. А я сама вдома з дітьми. Тягну їх в підвал, а над нашим будинком уже літак кружляє. Я в паніці, усі люди в паніці, бігають, кричать. І ти думаєш, що вже не побачиш чоловіка. Обняла я дітей, ніби попрощалася з ними. Для мене цей ранок запам’ятався на все життя. Я б хотіла його забути, як і той день, коли ховали хлопця з нашого села. Але забути війну неможливо.