Зоря Поліна

10-А клас, Харківський ліцей № 162

Вчитель, що надихнув на написання: Кучер Ольга Анатоліївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я підліток. І все своє життя дуже ціную кожну хвилину, прожиту на українській землі. До чотирнадцяти років я жила спокійним життям та мала мрії на майбутнє, мої близькі люди насолоджувалися миттю буття один з одним. Ми, не задумуючись, могли вийти на вулицю та подзвонити рідним і друзям. З кожним роком я зростала, поступово наближалася до дорослого життя. Однак одного ранку ми подорослішали в одну мить…

Ранок двадцять четвертого лютого був звичайним спокійним днем, доки я не прокинулася. Ранній дзвінок тата, який на той момент знаходився з моєю бабусею, спантеличив мене, я не до кінця зрозуміла, що почалася вона, повномасштабна війна. Тоді я, як і всі українські діти, мала надію, що через дві години ми вже будемо сидіти в школі за партами та вивчатимемо нову тему з біології. На жаль, цього моменту ми чекаємо вже один рік, сім місяців та двадцять п’ять днів. У той момент у мені змішалися два стани: стан страху та не усвідомленого до кінця сприйняття. Мені здавалося, що батьки хвилювалися та нервували менше, ніж ми, або вони просто цього не показували.

Того ж дня нашу країну почали підтримувати країни Європи. Я пам’ятаю, як Ейфелеву вежу підсвічували кольорами українського прапору, як Президент Польщі часто приїздив до нас, як чимало Президентів інших країн допомагали й продовжують допомагати нам. Великий вплив на ситуацію мали мітинги, на які виходило багато людей, і вони знали, для чого це робили.

Ми до останнього вірили, що увесь жах припиниться через кілька днів, але тоді ще не здогадувалася, що жах тільки розпочинається.

Увечері двадцять сьомого лютого я вперше по-справжньому зрозуміла цінність свого життя. У той день почали вимикати світло та перебивати мережу за допомогою ганшипів (ударних військових літальних апаратів), нас уже з самого початку почали залякувати й атакувати.

Коли літаки здійснювали політ, ми затамовували подих, у нас було одне бажання і сподівання - вижити.

Після цих атак я разом зі своєю сім’єю проводила ночі в підвалі, в місці, де тривалий час може проживати чимало сімей; лякала невідомість, коли ти не маєш уявлення, що коїться назовні, коли час спливає настільки повільно, що здається, ніби стоїш на місці. У цей саме час починаєш дорожити всім: власною домівкою, змогою насолодитися прекрасним, рідним видом із вікна, а не з підвалу, де немає змоги навіть спокійно поспати; цінуєш кожну мить, проведену з рідними, друзями.

Після всього, що переживаємо ми, українці, зараз, ще більшою цінністю для кожного стають люди навколо. Кожного дня українці віддають своє життя за Незалежну Україну та дають нам змогу жити, не втрачати віру. Проте найскладніше за все переживати втрати близьких нам людей. Найскладніше уявити та зрозуміти, що людина, яку ти знав, ви мали спільні інтереси та хобі, людина, з якою ти, можливо, спілкувався один раз у житті, може сьогодні з тобою розмовляти, а завтра її не стане. Адже стало так важливо просто підняти слухавку та почути легке, але водночас рідне слово “привіт”.

Я вірю, що українці борються за свою власну землю недарма, що кожен, хто віддав своє життя Батьківщині, подарував Україні майбутнє.

Історія Української держави була дуже складна та витривала, але ніхто ніколи не зможе відібрати в нас наше, рідне, яке закладене в нас з народження. Українці - це сильний і незалежний народ, який буде розвиватися та міцнішати з кожним днем!