Тамара Іванівна розповідає, як її онук вперше побачив зруйновані снарядами будівлі. А у дворі дочки розірвався снаряд, який потім хотіли віднести на металолом.

Досі в душі кипить! Приїхали внучата, ми пішли в магазин біля дороги. Ми завжди з маленьким онуком туди ходили по хліб. Онук побачив будівлю магазину та каже: «Бабусю, а що це зробили з магазином?». Я не могла відірвати його, кажу: «Онучок, так ненавмисно вдарило, побило всі». І так по всій вулиці, як йдемо, він: «Бабуся, і тут побило?» Я кажу: «І тут побило». За нашими вулицями багато було будинків розбитих.

Бабуся, а що це зробили з магазином?

Так ось цей епізод у мене дотепер в душі стоїть. Обходжу цей магазин з дитям, щоб він його не бачив.

Всю війну я була вдома, нікуди не виїжджала. Єдине - в підвал від обстрілів ховалися діти і дочка з маленьким сином. Вона подавала його в підвал і якось так вийшло, що впала туди вниз головою. Тепер дочка каліка, лікуванню не підлягає.

У нас в будинку, слава Богу, тільки шибки подекуди вилетіли. У старшої доньки розірвався снаряд у дворі. Заходжу, дивлюся - стирчить болванка. Я кидаюся рятувальників викликати, а ті сміються: «Бабуся, та заберіть його, на металолом здасте». Так забирайте ви його звідси, щоб я його не бачила і не чула!

Поранило там даху - ми діри поштукатурили. А по вулиці далі є будинки, побиті взагалі вщент. Все це бачиш і не знаєш, що буде завтра.