Анастасія виїхала з рідного села ще у 2008-му, проте кожного разу переживала, коли її родина ховалася від обстрілів у підвалі. Вона подумки підтримувала батьків, молодшого братика й бабусю з дідусем, над головами яких свистіли снаряди. Війна змінила звичний устрій життя, і тепер рідні люди, які живуть лише в десяти кілометрах один від одного, можуть не бачитися роками.

Я народилася в селі Безіменне Донецької області. Але з 2008 року живу в Маріуполі. Так що це швидше історія не про мене, а про мою сім’ю.

На початок воєнних дій, у вересні 2014 року вся моя сім’я мешкала в селі Безіменне. Батьки, молодший брат і бабуся з дідусем. Коли почалися обстріли, їм доводилося сидіти в підвалі, захопивши матраци, теплі речі та їжу. Писати ці рядки зараз нестерпно боляче, оскільки це був найстрашніший час у моєму житті. Хоч мене й не було з ними фізично, я щосекунди подумки перебувала поруч.

На превелике щастя, ніхто не постраждав, усі живі та здорові. Але з тих пір наше життя змінилося назавжди. Мій рідний будинок, який знаходиться всього в 15 хвилинах їзди від мікрорайону Східний, став буквально недосяжною метою. Тривалий час нам доводилося їздити через блокпост «Гнутове», потім «Харчовик», часом, ці поїздки займали безліч годин. Але головне – була можливість побачити рідних.

У березні 2020 року почалася пандемія – і блокпости закрили. На сьогодні єдиний шлях додому через Росію. У липні 2021 року до мене нарешті змогла приїхати мама, подолавши величезну відстань, кордони, тести й дорогий проїзд. Ми не бачилися півтора року. І тепер не знаю, коли побачимося знову.

Іноді, коли ввечері стою на березі моря, мені здається, що я бачу вогники рідного села. Адже до нього з Маріуполя можна рукою подати. І хочеться сподіватися, що коли-небудь це буде можливо.