Світлана з сім’єю ховалась від обстрілів у підвалі, де вцілілі люди розповідали один одному про свої неприємні відчуття і гіркий досвід

Я з міста Лисичанськ Луганської області. Мені 37, я не заміжня і дітей в мене немає, в мене є племінниця і похресниця. Працювала у профспілці сфери освіти. Ми виїхали у 2022-му році, прийшлося знайти роботу в іншій сфері: на шахті видавальником вантажу. 

Виїхали ми десь 23 березня: я, батьки, ще одна сім'я з нами. Виїжджали платним транспортом, бо з нами були наші тварини: кіт та кроль. У потяг з тваринами не пускали, тому багато тваринок залишилося на вокзалі.

До евакуації ми три тижні просиділи в бомбосховищі у школі, бо до цього десь 26 лютого під наш будинок прилетіло дві ракети. 

Це було вдень, ми в той час знаходилися в будинку і бачили, як вивертаються двері металеві: їх спочатку в одну сторону вигибало, потім - в іншу. Весь будинок тремтів. 

В підвалі, куди спустилися ми й інші мешканці будинку, бабулі розповідали, як їх цією хвилею кидали по квартирах. Ми не ходили до лікарні, та голова дуже потім боліла, і у вухах дзвін стояв. Добу ми провели в підвалі, потім взяли наших тварин і кілька речей і пішли до бомбосховища. Більше ми додому не повертались. 

Ми виїхали в Дніпропетровську область, де знаходимося і до сьогоднішнього дня.

Шокують вибухи. Сьогодні також у нас ранок почався недобре, і це - панічний страх. 

Батько мій почав втрачати слух, він оглух до третьої стадії. Ми їздили з ним до лікарні у Дніпро. Страшно, але ми страх бороли і їхали. У мами серце хворе, воно в неї збільшене в два рази. Тому оце кожного разу я за них дуже переживаю: мамі 68 років, а батькові - 80.

Я чекала, поки батьки погодяться виїхати. До нас приходили з місцевої влади і питали, чому ми не хочемо виїжджати. Людям похилого віку важче зірватися з місця, де вони все життя прожили, і поїхати, не знаючи куди. Ну, вони Арестовича наслухалися і вважали, що це не затягнеться на такий великий час.

У мене кіт і кріль великий - він важить десять кіло. Я його тримала на руках, він себе слухняно поводив. Наче розумів, що ми робимо. Ще люди везли двох котів, і всі були дуже спокійні. 

Коли ми вже приїхали і знайшли житло, намагалися вивезти інших рідних. 

В моєї двоюрідної сестри в Лисичанську, на руках були двійнята по шість місяців: хлопчик та дівчинка. Їм було важко виїхати, бо рейси відміняли постійно через обстріли. Тепер вона тут, поряд. 

Подружка зі своєю бабулею також виїхала - ми допомогли їм знайти житло. Подружка вже навіть тут народила, а її чоловік зараз захищає нас. Вже майже рік їхньому синочку. Була тут така сім'я, що побули півроку і поїхали назад, уже в окупований Лисичанськ, бо не вистачало коштів винаймати житло.

Мрію, щоб це ніколи не повторилося. Коли мир настане, ми все зможемо відбудувати: у нас люди працьовиті і чуйні дуже. Я хочу, щоб наші міста повернулися до України. Хочу мирного життя, я не хочу, щоб діти страждали  і боялися вибухів, тому що діти - це найголовніше.