Я мешкала у місті Слов'янську на Донеччині. На початку війни ще працювала. Мені о п’ятій ранку подзвонив син і сказав, що війна. А потім з роботи подзвонили, сказали, щоб на роботу не виходила. Ажіотаж почався у місті, почали скуповувати ліки, харчі. А 6 квітня я виїхала, тому що уже почали нас бомбити. Я поїхала до рідного брата.
У нас ішов евакуаційний потяг на захід України, я встала в Полтаві. Нас волонтери забрали з вокзалу і привезли у дитячий садочок, нагодували, ми там переночували. А зранку нам сказали, що хто куди має їхати, то їдьте, а кому нікуди, то залишайтесь у цьому садочку. Тоді я поїхала до Сум. Дорога була складна - вона і в мирний час така, але я добралась.
Ми зараз повернулись, тому що у Слов'янську йде програма відновлення, і я оформлюю документи, щоб мені дали компенсацію за зруйноване житло. Я у доньки зараз мешкаю. У неї тут вікна повиривало, коли десь метрів за 300 упала ракета.
Моя сестра двоюрідна в Росії живе. Раніше ми їздили одна до одної, спілкувались, все було добре, і раптово так все почалось. Уже в такому віці тяжко це переживаєш: ніхто не думав і не гадав, що «брати» нам можуть так зробити.
Рідні по всьому світу роз'їхались. Син до Білорусії поїхав із дітьми та жінкою – вона білоруска.
Україна за два роки вже виснажена. Люди розуміють, що сили своєї нам не вистачить. Має бути допомоги більше - це я так думаю, а там - Бог його знає.
У 70 років яке в мене майбутнє? Хоч би на голову нічого не падало. Війна підірвала здоров'я. Хоч і перебуваю у рідних, у своїх, а голова болить за рідну хату, де я народилась, все життя прожила, піклувалась про свій будинок. Скільки вклали у нього коштів, усе життя тягнулись. Хоч і тут - мед, але все одно додому тягне: там все рідне, кожен свій куточок. Я люблю землю, у мене невеличкий шматок землі - там квітів багато, всього. Приїхала, а тут бур'яни вище голови, все занедбане. Душа вже в такому віці, що вона тремтить.
