"Авіаудар. Дочка повзе навколішках. Чоловік кричить: «Інна, вона в крові!»"

«Найстрашніший день — 13 березня, 9:20 ранку, — згадує Інеса з Маріуполя. — Їжа на багатті. Чоловік грів окріп для чаю. Піднімалися з донькою до квартири поснідати. Звук літаків. Сильно не відреагували. Літак розвернувся і полетів далі. Пішла до коридору. Моторошний вибух. Дочка повзе навколішках. Це була авіабомба у двір! Винесло все. Вікна з рамами, двері... Усе в пилюці, у диму. До квартири забіг чоловік. Передаю йому дочку. Він кричить: «Інна, вона в крові!».

Я — мешканка лівого берега, точніше, це конкретно була площа Перемоги. Чимало людей у нашому місті знають, що його називають «Банківський дім». Не знаю, чи ви його знали. Ще дуже давно був «Промінвестбанк» у цьому будинку, потім у цьому будинку був «Ощадбанк росії». Центральний будинок на площі. Стара-стара сталінка. Мій ранок почався з того, що я не пам’ятаю точний час. Можливо, це було близько п’ятої, можливо, раніше.

Зателефонувала моя подруга, вона ж кума, яка мешкає на Ленінградці, яка до остраху боялася війни й казала, що вона буде й нам треба їхати. Чому ми, звісно, не вірили. Каже: «Інно, це все почалося». Будинок у неї дивиться останній на посадки. Каже: «Усе, ми їдемо, ми переїжджаємо до тебе». Кажу: «Звичайно, збирайся». У неї теж двоє дітей, і вони сім’єю та із собакою приїхали до нас. Чому до нас? Тому що я її запевняла, що в нас шикарне бомбосховище: справжнє, збудоване в 53‑му році, з кількома виходами, там усе передбачено. Тому тут нам буде не страшно нічого. Приїхавши до нас, звичайно, усі читали новини. Усі телевізори були ввімкнені.

Ми розуміли, що це все відбувається по всій Україні, тож подітися, у принципі, нікуди.

Незважаючи на те, що свекор зі свекрухою моєю жили в Ірпені. Тобто подумати про те, що поїхати сюди, ми навіть не стали через те, що тут теж почалася атака на аеродром у Гостомелі. І не було в цьому сенсу. Вирішили, що залишимося всі на своїх місцях і далі діятимемо за ситуацією. Читаючи новини, дивлячись телевізор, знову ж таки стосовно нашого мера, який заспокоював і казав, що все під контролем, усе добре, ми укріплені, ми захищатимемося, то всі вирішили залишитися на той момент удома. 25–26-го ще до обіду можна було піти в магазин, і то практично вже все було закрито на лівому. Потім це все почали виносити, мародерити, розбивати.

Увечері 26-го в нас уже зникло світло, а в неділю вранці вже не було води. На тлі цього всього почав зникати зв’язок. Ти ставав, як у вакуумі, не міг уже ні з ким зв’язатися.

Ти не розумів, що відбувається, ти розумів лише одне, що тобі казали. Виїхати вже неможливо, бо місто вже оточене, колони розстрілюють, тільки на свій страх і ризик. Тому, як і все наше місто, ми стали заручниками всього цього й почали думати, як далі нам виживати. Звичайно, у квартирі почався страшний холод. У квартирі ми вже не ночували, бо діти дуже боялися. Благо, що бомбосховище було в нашому під’їзді. Ми спускалися туди за хвилину, грубо кажучи, живучи на першому поверсі. Ще ходили у квартиру їсти. Ще могли готувати на газовій поверхні їжу. Газ уже був такий — ледве-ледь. Тиск був дуже слабким.

Почалася боротьба за виживання, але поки що без прильотів просто у двір.

Прилітало десь поруч. Прилітало. Ленінградський весь був розбитий, але поки що ми жили. Тиждень ми прожили в страшному сні, з приготуванням їжі на вогнищах, бо припинилося постачання газу. Усі труби було перебито. У якийсь момент був приліт на проспекті Перемоги, біля зупинки. В одній із кімнат у нас посипалися шибки. Це було таким першим важким моментом цього всього. Як виявилося, це, напевно, найпростіше.

Далі в нас сталася пожежа. У магазині під нами… був величезний магазин дешевого інтернет-одягу, його спеціально підпалили. На той момент уже не було зовсім води, жодних пожежників, неможливо було додзвонитися.

Гасили голими руками й намагалися носити воду із сусіднього садка, передаючи відра. Стали всі в ланцюжок. При цьому відбувалися обстріли.

Дітей ховали в одному з під’їздів. Дихати вже було неможливо від цієї гарі, яка йшла від цих речей. Загалом пожежу ми ліквідували. Залишилися живі. Чоловіки були з опіками, чорними руками, обличчями. Але пожежу ми ліквідували, тим самим ми могли залишатися в нашому бомбосховищі. Кількість людей була нереальною. Найменшій дитині було два тижні, і далі за старшинством. Приходили всі: родичі, сусіди, бо справді було дуже гарне бомбосховище.

Так ми дожили до першої суботи, коли нібито було оголошено першу евакуацію. На радощах ми зібрали речі (вони вже були зібрані), сіли в машину й спробували виїхати в центр міста. У центрі міста, виявляється, ще було життя, то був не лівий берег. Лівий берег — уже було повне свавілля, мародерство й просто падіння снарядів. Там іще була поліція, там іще були якісь органи, не знаю, як назвати владу, яка щось комусь говорила. Доїхавши до драмтеатру, проїхавши коло, нам сказали, що жодної евакуації немає. Що це ніхто нічого не дає, ніякого «зеленого коридору». Знову ж таки: «ви виїхати зможете на свій страх і ризик, але скрізь уже стоять російські війська, тому цей виїзд дуже небезпечний».

Ми покружляли, поїхали до своїх близьких друзів, які мешкали біля Бахчиванджи. І, напевно, ми там залишилися б у них, але доля розпорядилася так, що ми забули вдома маленьку сумочку з документами й нам довелося повернутися. Коли ми повернулися до себе на подвір’я, усі радісно нас обіймали — ті, хто залишився. Сказали: «Ой, які ви молодці, що ви повернулися».

І ми продовжили боротьбу далі. Знову був найважчий тиждень. Уже з прильотами поряд, з прильотами до сусідніх дворів, з холодом, з хворобами, відсутністю води, яку ми зливали із системи опалення, яку ми шукали в бойлерах.

Складно зараз передати всі ці почуття. Усе: що ти сердився на сам себе, ти ненавидів усе навколо, ти не розумів, чому все це відбувається, чому ніхто нічого не робить, чому нам не допомагають, чому не привозять банально бодай якийсь хліб і воду. Хоча ні, воду нам двічі привезли на подвір’я, але стояти під обстрілами та її набрати — це було важко. Ну, набрали, усе, що могли, набрали. І тут настав найстрашніший день, один із страшних днів у моєму житті. Це було 13 березня, о 9:20 ранку. На той момент уже не було ніякого газу, нічого. Уся їжа готувалась у дворі на мангалах, на якихось саморобних грубках, цеглинах.

Так само, як і всі, мій чоловік грів окріп, щоб заварити в термосі чай, попити чаю. Ми піднялися з донькою з бомбосховища до квартири, щоб поснідати, бо темрява, хоч якийсь стіл, світло, цивілізація. У цей момент ми почали чути звуки літаків. Ми як би й чули до цього, тому не відреагували. Я навіть підійшла до вікна, подивилася, де цей літак. Він ніби кружляв, але розвернувся, як мені здалося, і полетів далі. І тут я просто пішла кудись у коридор щось узяти.

Я не можу описати, що сталося цієї секунди. Це був просто атомний вибух, просто атомний вибух, і я не зрозуміла, як це сталося. До мене вже прибігла дитина, вона повзла навколішках. Ми стали з нею в коридорі. Це була авіабомба, це був авіаудар, який припав до нас у двір. Винесло просто все. Вікна — це були не просто шибки, це було з рамами, з фрамугами, це були міжкімнатні двері. Це було все те, що було у квартирах. Усе було винесено в інший бік квартири.

Усе було в пилюці, газі, диму. Неможливо було дихати. Я кашляла. Цієї секунди у квартиру заскочив чоловік і каже: «Як ви?». Я кажу: «Не знаю, але начебто нормально». Він каже: «Давай сюди доньку». Я передаю йому доньку, він передає її далі для того, щоб ми спустилися в бомбосховище, і в якийсь момент кричить: «Вона вся у крові! Інно, вона в крові!».

І я бачу, що в неї все обличчя у крові. Тут натовп нас тисне в бомбосховищі. Я кричу: «У мене поранена дитина!». Забігаю до квартири. Я відриваю шматок вати, закриваю їй обличчя, і ми намагаємося вибігти з під’їзду.

Ми знаходилися, грубо кажучи, через дорогу від четвертої міськлікарні. Але добігти туди… обстріл ішов божевільний. Але нам не було куди подітися. Чоловік біг попереду з донькою, я бігла ззаду з рюкзаком із документами. Коли ми перетнули Пашковського, ми почали кричати: «Допоможіть, у нас поранена дитина!». Ну, добре… Я просто не знаю, на той момент іще були лікарі в четвертій лікарні. Вони, мабуть, знали, побачили, почули, що сталося. Вони розуміли, що зараз буде величезна кількість поранених.

Вони стояли вже на розі. Коли ми почали кричати, що в нас поранена дитина, вони просто вибігли, схопили її. Поки ми добігли до відділення, усе це було в хірургії. Усе це приймалося вже в коридорі. У жодних кабінетах уже нікого не було, бо було дуже небезпечно. Усі кушетки, усі операційні стояли просто в коридорах. Працювали ще генератори в них. Лікарі-хірурги оглянули її та почали мене заспокоювати. Кажуть: «Заспокойтеся, з нею буде все гаразд». Її швидко поклали на кушетку. Підбігли два молоді хірурги, вони оглянули її. Почали просити помічників. Кажуть: «Будь ласка, шовний матеріал. Усе, що є, несіть сюди».

Мене не підпускали до неї, чоловік стояв поруч зі мною. У нас у сховищі лишився ще старший син. Ми не розуміли, що робити: бігти до нього? Хоча всі друзі, сусіди. Ми знали, що його там не покинуть. Розуміємо, що треба залишитись тут, з донькою. Лікарі зробили, звісно, неможливе. Вони навіть її знеболили, знайшли лідокаїн. Вони наклали шов, причому досить хорошим шовним матеріалом. Це було тому, що маленька дівчинка шести років, у якої було поранене обличчя.

І далі почалося ще більше пекло. Почали привозити поранених із нашого будинку й сусіднього будинку. Бомб було лише три. Одна впала на Пашковського, друга між Пашковського та в гаражі й третя до нас у двір. Це були настільки страшні картини…

Вони були всі в крові, вони були понівечені.

Я просто була напівмертва сама. Коли нам віддали доньку, то сказали: «Ви відбулися легко». Я не знаю, як нам пощастило. Нас посадили там на дивані. Кажуть: «Перечекайте обстріл». Обстріл — він не припиняється. Доньку нагодували, дали їй попити соку, дали нам гарячого чаю, це було просто неймовірно за тих умов і в тій ситуації. Ми сиділи, накрившись ковдрами. Цих людей клали на підлогу, на ковдри.

І почалося те, що, як кажуть лікарі, сортування. Брали молодших не з тяжкими пораненнями. Бо, як говорив хірург: «Я простояв шість годин над одним, а він помер. У цей час я міг би врятувати життя людей».

Далі ми все-таки за кілька годин під керівництвом якогось волонтера… він допоміг нам добігти додому назад. На нас чекали всі. Боялися навіть спитати, що з нами. Але оскільки більш-менш поранена дитина, ми залишили її в сховищі. Самі побігли до квартири, хоча б винести це скло, усі ці рами. Усе винести, і далі щось робити. Забивати хоч чимось ці вікна, бо мінус 12 на вулиці, а вже взагалі нічого ніде немає. У момент прильоту цієї бомби всі машини, що знаходяться у дворі, зокрема наша, повністю згоріли.

У цю яму, яка залишилася від авіабомби, ми відразу поховали 13 людей. Їх практично неможливо було впізнати. Це були частини, це були обпалені частини.

Далі ще туди допоховали ще кількох людей, яких знайшли у квартирах, десь під завалами. Ще (я не можу назвати точну кількість) тих, які померли вже в четвертій лікарні. Відразу, ви знаєте, потім уже родичі запитували, чому ви не склали списку. Чесно, про це ніхто не подумав на той момент. Просто не про це йшлося. Далі настав іще один страшний тиждень боротьби, холоду. Ми не могли зігрітися. Їжа, як не дивно... їжі було достатньо, і вдома були запаси.

Найстрашніше — це була вода, ми просто ділили її по ковтку. Ми лаялись один з одним.

Далі тиждень пройшов під страшним обстрілом. Прильоти вже були і до будинку, і фосфорні бомби. І горіли знову квартири, і горів дах. Усе це гасили власними силами без води: руками, вибиваннями. На той момент періодично пробивався зв’язок. На п’ятому поверсі в нашому будинку я могла спіймати зв’язок і навіть зателефонувати. Найпростіше було написати звичайну текстову SMS, яку ми писали, коли тільки телефони з’явилися.

Наші рідні, батьки, друзі, які виїхали раніше, які були не в нашій області, — вони писали: «Виїжджайте, уже випускають, виїжджайте». Ми їм пояснюємо: виїжджають ті, хто перебуває в центрі. Виїхати з лівого — рівносильно що просто ти помер одразу.

Виїхати неможливо. Дороги немає. Міст розбитий. Набережною ти не проїдеш. Через Мухіно теж: або розстрілюють, або повертають. Дійшли до тієї точки кипіння, коли ми зрозуміли, що треба їхати, інакше ми просто помремо тут. Дуже переживали й боялися за доньку. Після поранення ти вже не мав права на таку другу помилку.

Закутавшись у ковдру, посадивши до себе в цю маленьку машину ще куму й двох дітей, — оскільки в кума машина була вся без шибок, їхати в ній з дітьми взагалі було нереально — ми таки виїхали в понеділок, 21 березня. Десь в обід це було. Я дякую тим людям, які нам розповіли маршрут просто покроково, просто міліметровими кроками. Якби цього не знали, ми б ніколи не виїхали.

Набережна була всипана розбитою технікою, стовпами, проводами, снарядами, трупами цивільних людей, я не бачила військових.

Вони просто лежали, лежали протягом усього нашого шляху. Коли ми доїхали до центральних прохідних, там, мабуть, теж був авіаудар — там був величезний котлован. Нам треба було його об’їхати, об’їжджали зустрічкою. І ось коли ми виїхали на Горбатий міст так званий, який ішов паралельно до Пост-мосту, тоді всередині я про себе подумала: «Напевно, ми таки виживемо й виїдемо». Хоча ще до виїзду було багато. Потім ми їхали гаванню, Слобідкою через залізничний переїзд. Ми опинилися на залізничному вокзалі. І коли ми вже опинилися на кільці, у готелі «Чайка», ми кричали. Я не знаю, що з нами відбувалося на той момент. Ну, там уже була людська дорога. І всі ми розуміли, що нам трохи піднятися на виїзд на Мілекіно — і ми практично, напевно, врятовані.

Дуже довго стояли на виїзді, дуже довго. Ми взагалі побачили, що існують люди. Виявляється, тут іще багато людей. Усі їдуть. Люди мають машини, машини не побиті. Не знаю, люди їх ховали, як у них усе це вийшло, але колона була божевільна. Тяжким таким цим… ми до 12-ї ночі дісталися Бердянська. Нас пустили з дітьми, це нам дали притулок знову ж таки знайомі. Три дні ми були в Бердянську. Нам треба було зняти шви. Нам треба було заправитися. Нам потрібно було хоча б викупатись або хоча б просто помитися практично через місяць без води, без купання — цього всього.

І ось за три дні ми виїжджали на Запоріжжя. Знову ж таки з першого разу в нас нічого не вийшло. Колону не випустили. Почався тяжкий бій на Василівці. Ми з’їжджали до першого-ліпшого села. Дякуємо нашим людям, нам дали притулок — усій величезній колоні. Нас розселили по будинках, нам дали їжу.

Там увімкнули опалення — це був перший день, коли я просто зігрілася починаючи з 24 лютого.

І наступного дня рано-вранці ми спробували всі виїхати й нас випустили. Коли ми із «сірої зони» побачили українські прапори, ми плакали, ми плакали. Ми були готові зупинитись і просто цілувати цих військових, поліцейських. Хто вони були — мнсівці? Я не знаю. Коли ми потрапили до Запоріжжя, ти просто був в іншому світі.

Так, скрізь була війна, але там усе працювало, там були заправки, там було світло. Там жили люди у своїх будинках. Як? Чому Маріуполь просто знищили?

Це питання, напевно, залишиться поки що відкритим. Дай Боже, щоб колись почули на нього правдиву відповідь. Зараз повернулися ті, які дуже чекали на «російський світ» і розповідають, що тепер у них усе добре. Як би це не було… Ми взагалі... У нас історія така, що ми 14-го року приїхали з Донецька. Ми взагалі самі корінні маріупольці, але так сталося, що ми мешкали в Донецьку. Там лишили квартиру.

Дуже довго жили на орендованій квартирі, і рік тому мама моя каже: «Скільки ви будете мучитися? Давайте я вам допоможу й купимо квартиру». Ми вже її викупили — ту, що знімали. Ми вже були знайомі з усім двором, сусідами. Так сталося, що 5 листопада буде рік, як немає мами. Ще мій великий біль. Знову ж таки я розумію все, це був ковід. Був страх непідготовленості нашої лікарні, тому слідом за смертю мами, коли я ще не схаменулась, почалася війна.

Тепер мені здається, що просто не живу, існую. Єдине — хочеться дочекатися закінчення цього всього й побачити, як то кажуть, перемогу добра над злом.