Моя сім’я жила в Пологівському районі, в селі Мала Токмачка. Все почалося зранку. Ми спали, дочка прийшла і сказала, що почалася війна. Перша ніч була страшна. Ми не знали, що робити! Звісно, ті дні були жахливі.

Нас почала бомбити авіація. Почали летіти снаряди нам на вулицю, в племінника розбили дім, ми з чоловіком просиділи троє суток у підвалі. Зрозуміли, що треба десь рятуватись.

Ми виїхали з села, і не знали, куди їдемо. Просто кидали свій дім і не знали, куди їдемо. Поїхали у Запоріжжя, бо сюди виїхала донька, і онук теж тут. Було важко: ми залишили дім свій, там жили наші діти. У нас там все життя залишилося. Тому нам і тут важко знаходитися.

У нас родина була дружня, ми такими і залишилися. Частіше почали рідним дзвонити, дочка часто мені телефонує, ми ж з чоловіком вже у віці. Взагалі люди дружні стали, люди за мир. Ми стали рідніші просто, один одному стали допомагати. Раніше такого не було, навіть з сусідами, а коли почалася війна, ми рідніші всі стали.

Дуже багато у нас жертв, розрухи – це нас шокує. І шокує, що є такі люди, які ждуть «рускій мір». Для мене це дуже боляче - таке навіть чути. Хоч би війна закінчилася і діти були живі! Я думаю, що це буде скоро, і буде мир. Вірю, що Україна переможе.