До війни я жила в селі Балочки Пологівського району, була домогосподаркою. З перших днів війни сиділи біля телевізора, дивилися – що, де і як, всі думали, що кілька днів і заспокоїться.

Вони до нас, мабуть, третього чи четвертого марта зайшли. Нам подзвонили, що більше ніж 50 танків пішли на сусіднє село. Ми з сусідкою в магазині чекали, поки хліб привезуть, коли чоловік мій забігає: «Що ви сидите? Літаки над нами літають, вже стріляють!» Прямо за селом літаки літали, все вибухало, дуже страшно було! Десь годину все стріляло, і ми не чули!

Все розбили, їжею ми не запаслися. Хліба не було, добре хоч картопля була, ми жили від корів. У нас село маленьке, в нас корови, ми здавали молоко. Молоко перестали здавати, грошей немає. Ну, м'ясо і картопля була.

Останні ночі ми не спали, нас так колотило… А потім в кожну пусту хату зайшли вони - машини з «зетками». Вони йшли, а я зразу ховалась, щоб їх не бачити. І ми прямо ввечері зібралися і втекли, після того з села не випускали нікого.

Ми поїхали 25 квітня. Нас не випускали з району на Запоріжжя, і ми сказали, що їдемо на Токмак. Поїхали полями, степами, потім вибрались на трасу. Добрались, тепер живемо у дочки. Роботи немає, ніде нас не беруть. Людей багато, всі шукають роботу.

Свого майбутнього я поки що не бачу. Темнота з усіх сторін. Ми всі дуже переживаємо, ми тільки за Україну і нам нічого не треба.