Лабатій Іван, 11 клас, Виноградівська гімназія Виноградівської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нюл Оксана Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи відчув я війну у своєму житті? Можу впевнено сказати, так. Думаю, що кожен українець, кожен, хто мешкає в Україні, хоч трішки, але відчув цю безжалісну війну. Де б ми не жили, всюди ця чума проникала і проникає. Хоч над моєю головою ракети і не пролітали, проте кожна повітряна тривога залишала болісний слід, щемкі відчуття та страх. Та попри все серед нас є і такі, яким байдуже, чи є війна в Україні, чи ні: вони собі живуть не відчуваючи той біль, який окутав серця родичів полеглих героїв. Є й такі, які наживаються на війні. Вони сидять в теплі, ситі, безтурботні, святкують та розважаються. У цей час хтось за вітриною таких веселощів проливає гіркі сльози, оплакуючи втрату близької людини, руйнування рідної домівки, без світла, без тепла...

Багато хто вважає, що в Закарпатті війни немає, бо тут не літають ракети, не лунають вибухи. Але я хочу вас запевнити, що рука москаля дотягнулася і до домівок закарпатців.

Закарпаття є в першій трійці  за статистикою смертності захисників нашої держави, принаймні таку інформацію оприлюднюють засоби масової інформації. Із розповідей очевидців знаю, що багато наших хлопців воюють на фронті, на нулі, і часто їх кидають в саме пекло. У моєму селі нараховується чимало сімей, у яких чоловіки або воюють, або в полоні, або загинули. Є й такі, про яких немає ніякої звістки.

Я дізнався про війну ще в далекому дві тисячі чотирнадцятому році, коли мій батько пішов захищати Батьківщину.

Тоді мені було всього шість років, але добре пам’ятаю мамині сльози, недосипання, тривожний стан. Кожен телефонний дзвінок сприймався  насторожено, наче від нього наше життя може різко змінитися. У той час ми з братом переглядались і подумки просили у Бога тільки хорошу звістку. А у голові так і мелькало : “ Тільки щоб був живий”.

У тому дитячому віці я міг лише спостерігати, як збиралися пакунки найнеобхідніших речей на фронт не тільки батькові, а і його товаришам.

Мені так хотілося чимось допомогти, але окрім малюнків та листів, я не міг зробити нічого. Хоча тато казав, що я теж багато допомагаю і підтримую його. Проте зараз, будучи одинадцятикласником, можу зробити більше. Це і різні донати, і плетіння сіток, складання пакунків допомоги. Разом із класом ми збираємо кришечки від пластикових пляшок, робимо окопні свічки тощо.

Наші будні проходять без вибухів та обстрілів, але під часті звуки повітряних тривог.

Навчання чергується із спусками до найпростіших укриттів при школі. Що ми, учні, відчуваємо у такі моменти? Роздратування, злість, страх... Багато моїх знайомих та друзів зараз воюють у перших рядах ЗСУ. Є й такі, яким двадцять два - двадцять три роки.  Я переживаю за них, слідкую за новинами. Дуже хочу, щоб кожен із них повернувся додому живий і неушкоджений. Щоб це жахіття чимшвидше закінчилося - і ми здобули перемогу. Мені здається, що кожна дитина чи то підліток в Україні швидко подорослішали, бо війна змусила нас задуматись над життєвими цінностями і взяти на себе відповідальність за майбутнє.

Ми навчилися сприймати життя таким, яким воно є. Ми змирилися з умовами, у яких нам доводиться жити з розумінням того, що згодом такий стиль життя прийдеться змінити.

Так, безперечно, ми відчули війну, її страхіття. Мій шлях лише почався, але розумію: хочу жити у вільній незалежній державі, де людина має права, дані їй Конституцією України, де цінується життя кожного громадянина. Це все можливо завдяки спільним зусиллям  наших захисників та народу.  Слава героям України! Слава ЗСУ!