Ганза Кирило, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дитинство моє обірвалося того злопамятного 24 лютого 2022 року. Щоправда, й дитинства в мене, як такого, не було, бо мама ростила мене сама, працювала на двох роботах. Дивилася за мною рідна тітка, але тоді саме мама розбудила мене. «Кірюшо, прокидайся, почалася війна. Збери найнеобхідніше, ми виїжджаємо з Києва». Спросоння я ніяк не міг зрозуміти, про що йдеться, та й саме слово «війна» мені мало про що говорило, хоч із друзями досить-таки частенько гралися у «війнушку», особливо не задумуючись над цим, та ще збірочка "Як довго ця війна" поета Василя Слапчука. 

Чому саме  Василь Слапчук? Вихований жінками, я шукав для себе ідеал чоловіка, на якого хотів бути схожим.

Залишившись прикутим  до ліжка після страшного поранення, він не зігнувся під тягарем долі, не зламався, навпаки, знайшов у собі сили, щоб не просто жити, а ще й підтримувати морально тих, хто був за крок од відчаю. Його поезія дихала горем війни, але не викликала в мене почуття безнадії, вірші митця надихали на боротьбу, тому серед найнеобхіднішого ця збірочка зайняла гідне місце. Я швидко зібрався, і ми поїхали за Київ у наш дачний будинок. Шлях пролягав через Бучу. Хто міг тоді подумати, що назва цього містечка стане відомою у всьому світі як символ російського неофашизму. 

На дорогах були страшні затори, для мене вони тягнулись неначе вічність, але ми встигли виїхати вчасно, бо позаду лунали вибухи та вистріли.

Наш будинок знаходиться у селі Загальці, що між Бородянкою і Макаровим. Той час, що ми провели тут, був переломним у моєму житті: ми постійно були напівголодні, лягали спати одягнуті, під вибухи снарядів та звуки літаків. Кожного разу, лягаючи спати, я дивився у вікно, усе небо мерехтіло і не було ані секунди без звуків бою.

У короткі хвилини тиші знову ж таки на думку приходили вірші, у яких я намагався знайти порятунок. 

Одного разу наші сусіди сказали що будуть виїжджати за кордон і запропонували їхати з ними. Ми поїхали, і вже в дорозі дізнались, що того вечора, коли виїхали, наші воїни зайшли у село, а через день їх вибили російські війська. Не буду зупинятися на тому, що довелося пережити за ті дні, коли ми добиралися до кордону, потім переходили його. І нарешті Польща, Краків. Знайомі розповіли, що там непогано налагоджений волонтерський рух. Так і сталося, хоча я до останнього не вірив у те, що ми комусь потрібні. Відчув полегшення тільки тоді, коли нас поселили в гарному будиночку і нагодували смачним обідом. Потім курси польської мови, дистанційне навчання в одній з українських шкіл, здається, життя потекло у звичайному руслі: спілкування з друзями, літня школа в Українському фізико-математичному ліцеї КНУ ім. Т. Шевченка, перша закоханість, вступ до фізмату, де я зараз і навчаюся.

Що далі? Перемога! Моя, особиста, бо пишу МАНівську роботу з української літератури. І Наша, усього народу, над страшним ворогом!