Єленець Катерина, учениця 9 класу Вирівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Абрамчук Анастасія Василівна

Війна. Моя історія

Війна… Слово, яке не звучало багато років. Слово, яке я, маленька дівчинка, зустрічала або в підручниках, або зі слів свого старенького дідуся Филимона, який був учасником Другої світової війни. Але це була не та війна… Я не бачила її реальності, а лише уявляла сірі картинки, від яких виступали сльози на очах.

Але все в один день змінилося: я, як і багато українців, відчули на собі смак цього слова.

Двадцять четвертого лютого 2022 року о шостій годині ранку в моєму будинку пролунав  телефонний дзвінок від рідних з Ірпеня. Я сонна не могла зрозуміти, що відбувається. Стурбована мама підняла слухавку зі словами: «Що трапилось?».

По той бік телефону тітонька повідомила страшні слова: «Боже, почалося! Моліться!». Мама в сльозах, тато стривожений, а я – не могла зрозуміти, «що почалося».

Батьки з тривогою повідомили мені, що почалася війна, що ворожі літаки літають у нашому небі, що техніка ворога їде нашою рідною землею. Що робити, як діяти, які прийняти рішення? Страх, сльози, занепокоєння – супутники нашого подальшого життя від перших днів повномасштабного вторгнення.

Я зрозуміла, що картинки з історії будуть реальністю. Трагічною реальністю в житті кожного українця.

Звичайно, я у цей тривожний ранок подорослішала на декілька років. Але страх не покидав мене, сподівання, що це все незабаром скінчиться, страх за свого тата, так як він військовозобов’язаний: він ВДВшник. Страх за своїх рідних і близьких. А як це жити під час війни? Важко… Це найстрашніше, що може статися в житті людини. Кожного дня живеш в очікуванні…

Тому своє життя, як і життя кожного українця, від двадцять четвертого лютого можна розділити на «до і після».

Також з початком цієї війни у мене, у моєї родини, прокинувся патріотизм, він, звичайно, був і до цього, але проявлявся не так віддано, також прокинулася ненависть та агресія до Росії.

Багато сімей повиїжджали з України, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. Я не зневажаю таких людей, це їхній вибір. Моя сім’я цього питання навіть не розглядала.

Велика кількість новин протягом першого тижня повномасштабного вторгнення: Буча, Бородянка, Гостомель, Ірпінь… Але новина, яка прийшла до нас 10 березня, знову сколихнула мене. Моєму тату вручили повістку. Роздумів не було…

Татко іде захищати нас. «Адже є заради кого захищати», - слова, які він промовив були вирішальними.

Спочатку одномісячні навчання на Тучинському полігоні, потім переведення до Золочівської військової частини, а потім – Бахмутський напрямок. Страх за життя найдорожчої людини не покидає мене ні на хвилинку. Як боляче дивитися на маму, яка тримає телефон в руках , щоб почути такий рідний голос, або повідомлення чи просто «+», що я живий.

Відчай і тривога переповнюють моє серце. А скільки діток не дочекалися своїх батьків, які повернулися додому «на щиті», яких увінчали в славі віковій. Я це у свої 15 років розумію, як ніхто інший.

Наші мужні захисники, зокрема і мій тато, майбутнє нашої країни повинні зробити мирним. Щоб кожна дитина посміхалася в обіймах тата під мирним небом. Ми – діти України, її опора, надія і майбутнє, будемо будувати демократичну, вільну процвітаючу державу.

Ми на своїй землі, ми вистоїмо! І ніколи не станемо на коліна перед ворогом. Наші бійці готові віддати своє життя, щоб ми, українські діти, жили у вільній квітучій державі. Ця війна об’єднала нас в одну велику і міцну родину, яку вже нікому не зламати.

Звісно, важко жити в такий час. Але треба далі жити:я буду вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай. Адже наш міцний дух допоможе нам у перемозі. Україна має вистояти! Я знаю, я вірю, що Україна переможе!