Кулепіна Софія, учениця 10 класу Одеського ліцею №1 імені А. П. Бистріної

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернята Наталі Олександрівна

Війна. Моя історія

Це сталося 24 лютого 2022 року, почалася війна. Ця подія вразила нас невідомою хвилею несподіваності. Уранці того дня я прокинулась від вибухів, не розуміючи, що коїться. Я побігла до кімнати батьків, і вони сказали мені негайно збирати речі.

Цей страшний день я запам’ятаю назавжди. Мій тато вирішив відправити мене та маму до Румунії заради нашої безпеки. З нами вирушила мамина сестра та її донька. Ми їхали дуже довго, частина дороги супроводжувалась повітряною тривогою.

На кордоні довелось стояти цілу ніч через велику кількість автомобілів. Румуни зустрічали українців і давали безкоштовну їжу та напої. Після того, як ми перетнули Чорне море, ми прибули до Констанци.

Усе було як у тумані, усю дорогу я тільки і думала про те, що мій тато, бабуся з дідусем, мої друзі та моя кішка залишились в Одесі. Моя душа все ще була поряд з ними, я не хотіла вірити в усе, що трапилось.

Моє життя поділилось на дві частини: «до» і «після». Уранці в мене були онлайн-уроки, це хоч якось відволікало мене від переживань та сумувань за Батьківщиною. А кожен вечір, виходячи на вулицю, я йшла до морського узбережжя і там сиділа.  Я дивилася вдалину та уявляла, що знаходжусь у моїй рідній Одесі, де все гаразд і немає цієї жахливої війни.

Через декілька місяців до мене в Констанцу ненадовго приїхали мої друзі, це трохи відволікло мене від усього поганого, і я сподівалась, що скоро все закінчиться та ми усі разом повернемося додому, до Одеси.

І незважаючи на всі труднощі, через які мені та моїй родині довелося пройти, моя любов до України залишається незмінною.  Саме тому я повернулась додому і тут пишу ці рядки, хоча війна, на жаль, все ще триває. Мене тішить тільки одне — я тут разом зі своїми рідними. Я вірю у те, що війна закінчиться перемогою України, бо наша нація — незламна та єдна, нікому не під силу подолати нас!