Демчук Юлія, учениця 10 класу Комунального закладу "Вінницький ліцей №31"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривіцька Галина Володимирівна

Війна. Моя історія

Україна хоче миру! Вільне життя без снарядів, без гучних сирен, без окупованих територій та без Росії, яка нахабно бреше світові. З одного боку школа, а з іншого снаряд, з одного боку будинок, в якому я народилася, а з іншого - тотальний страх... Діти спостерігають за глибокими вирвами після бомб, немов запитуючи : «Світе! Ти не забув свої помилки у 20 столітті?»

Війна! Шлях! Ці два поняття не є тотожними, адже війна внесла свої корективи. Незважаючи на сьогоднішні страшні події в Україні, ми продовжуємо жити, творити, допомагати близьким та рідним. Українці - сильна нація, яка ніколи не здається.

По мої землі топчеться нога окупанта, який вирішив кривавим шляхом прибрати до рук чужу територію. Російського агресора не спиняє кров, що ллється рікою, люди, які гинуть під обстрілами та завалами будинків. Рука диктатора не здригається, коли запускає ракети чи дрони-камікадзе.

Держава-терорист показує своє справжнє обличчя Європі. Б’є по енергетичних об’єктах та інфраструктурах, а також будівлях мирних жителів.

24 лютого 2022 року став днем, який завжди буде у моїй пам'яті. Коли я усвідомила, що прийшла війна, спокійне рутинне життя раптово змінилося на постійний стрес і тривогу. Ранок почався страшною новиною, що почалася війна, і я усвідомила, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше. До нього увійшов страх, нерозуміння, розгубленість та біль.

Часом здається, що вибухи 24 лютого оглушили український народ. Лякають сирени, що тривожно завивають, наче голодні вовки. Тоді я заплющую очі і думаю, на що здатен мій народ.

Здатен він на все: готовий ризикувати життям, готовий допомагати тим, хто цього потребує, витримує крилаті ракети, артилерійські обстріли, дрони-камікадзе та нескорено дивиться ворогам у вічі. Сильна та нездоланна українська нація. Замість спокійних ранків і спільних сніданків з родиною, кожен ранок починався звісткою про нові події на фронті, загрозою і неспокоєм.

Страх за свою безпеку і безпеку близьких став головною частиною мого життя. Я відчувала біль за тих, хто вже постраждав через війну, за тих, хто втратив своїх близьких. Війна приносила несправедливість і трагедії.

Кожен день приносив нові вісті про руйнування міст, біженців, безпритульних дітей і загиблих. Моє серце плакало  від цього болю та відчуття небезпеки, яке зростало з кожним днем.  Для моєї родини початок війни означав початок тривожних ночей і відчуття постійної загрози. Ми перестали спокійно спати, і  навіть після сну не могли відійти від тривожних думок.

Разом з мамою ходили плести захисні сітки чи ліпити вареники воїнам на передову, аби бути корисними в цей час, коли почалася повномасштабна війна. Тепер наше життя виглядає інакше. Речі, що раніше здавалися звичними, стали цінними, як постійний зв’язок з рідними. Хвилини, проведені з близькими, стали неоціненними.

Я відчуваю на собі безпосередній відбиток війни, яка вразила не лише фізично, але й духовно.  Втім, ця війна також принесла  зміни у мені. Вона зробила мене сильною, викликала у мене бажання допомогти і підтримати тих, хто цього потребує. Разом із своїми однокласниками збираємо гостинці для ЗСУ, організовуємо у ліцеї благодійні ярмарки,  аби хоч чимось допомогти Україні.

Я вирішила не залишитися байдужою і долучитися до громадських ініціатив, спрямованих на допомогу постраждалим від війни. Моя роль змінилася з беззахисної спостерігачки на активного учасника суспільства, який прагне робити світ кращим і принести надію тим, хто її втратив.

Впевнена, що кожен українець  навчився бути міцним та витримувати випробування, кожен усвідомлює, що разом ми готові боротися за мир і надію на краще майбутнє. Ми, діти, мріємо про мир в Україні, де кожен зможе жити щасливо, без страху та небезпеки. Віримо, що разом  зможемо зробити світ кращим місцем для всіх нас.