Михайлюк Анастасія, 9 клас, Кам'янська гімназія із структурним підрозділом початкової школи Вигодянської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пахомова Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово завжди викликало у мене страх і сум. Моя прабабуся пережила Велику Вітчизняну і із її розповідей я знала, що війна – це смерть, голод, випробування, поневіряння, розпач. Коли я дивилася фільми про наших захисників, то ставало моторошно від переглянутого й приходило усвідомлення того, що синонімом до слова «війна» є «руйнація» Вона не тільки знищує міста і села, а й руйнує долі людські. Я ніколи не очікувала, що війна прийде і до нас…

24 лютого 2022 року усе змінилось. Моє життя розділилось на «до» та «після». Впевнена, що цей моторошний день залишиться в пам’яті кожного українця.

Це був четвер, п’ята година ранку. Тато-далекобійник був у рейсі. Я прокинулась через те, що мама кудись дуже швидко збирається, шукає документи й складає їх до великої сумки. Чула, як дзвонив тато і наполягав, щоб ми негайно виїхали до рідні в Молдову, щоб рятувала нас – трьох дітей.

Мама - медсестра в госпіталі. Вона категорично відмовилась будь-куди тікати.

На ранок поїхала на роботу, наказавши мені піклуватися про молодших брата і сестру. Ненька повернулась ввечері, ми почали завішувати вікна, вимикати світло, збирати «тривожну валізу».

А потім полетіли ракети… Їх було шість… Великі, зелені, із червоними зірками. Летіли низько, майже над комином хати. І я вперше в житті подумала: «Господи, хай вони впадуть десь в полі, хай не стануть чиєюсь смертю!»

Згодом були новини. Вся сім’я збиралася перед телевізором і слухала телемарафон «Єдині новини». І так кожного дня. Відчай охоплював душу від поганих новин, надію давали хороші. Найстрашніше було отримувати звістки про влучання й загибель людей. У Затоці у мене жила бабуся. Її хату зруйновано вибуховою хвилею. Щастя, що вона залишилась жива.

Мій хрещений Денис Миколайович з першого дня війни на фронті. Батьки дуже непокояться за його долю. Він рідко виходить на зв’язок, а тато весь час очікує той «плюсик» в повідомленні. Живий…

Складно нам, хто живе далеко від лінії розмежування, уявити, як почуваються люди, які знаходяться там. Вони справжні герої. Найстрашніше тепер читати в соціальних мережах про загибель наших односельців. Нещодавно прийшла звістка про загибель Юри Демчука, йому було лише двадцять дев’ять…Він часто проходив повз наш будинок. Завжди усміхнений, доброзичливий  На нашій вулиці живе його старенька бабуся.

Як тепер їй жити далі? Сумно, страшно. Скільки ще життів знищить ця війна?

Але я ні на мить не сумніваюся, що ми виборемо свою свободу, здобудемо перемогу. Моя мама так і працює медсестрою в госпіталі, тато возить «зуби дракона» на кордон, а я навчаюсь у дев’ятому класі. Цього року ми вже навчаємося не онлайн, а в приміщенні школи.

Через часті тривоги доводиться переривати уроки, іти в укриття.

Вчителі і учні нашої школи першого вересня провели акцію: «Замість букета – допомога військовим». Ми зібрали товари першої необхідності і відправили нашим односельцям на фронт.

Зараз вже жовтень дві тисячі двадцять четвертого року. Кожного дня лунають тривоги. Летять ракети, шахеди. Я помітила, що почала забувати те спокійне життя до війни. Так хочеться Перемоги і Миру!

Вірю, народ мій вистоїть, переможе ворога, відбудує зруйновані міста і села! Ми станемо процвітаючою країною, бо ми, українці, вільний, непереможний народ!

Тисяча днів війни, я стала дорослою не за віком, а за станом душі.