Мушенко Анастасія, учениця 10 класу Барвінківського ліцею №2 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щолок Віра Олексіївна

Війна. Моя історія

На світанку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. З болем згадую той страшний ранок, який змінив не тільки життя  мільйонів співвітчизників. Я всього-на-всього дитина, живу в місті Барвінковому Харківської області.

Ще 23 лютого йшла до школи, яку любила, бігла до танцювальної студії, а ввечері, лягаючи спати, планувала взяти участь у спортивних змаганнях. Але війна зруйнувала всі плани.

У той день, о сьомій ранку, мене розбудила мама зі словами: «Сьогодні ти не йдеш до школи. У країні розпочалася війна». Довго не могла усвідомити сказаного. Як? Чому? Усе було, як уві сні. Думала, що трапилась якась помилка, і от-от скажуть, що це неправда. На жаль, такого не трапилось.

Весь день над моїм містом кружляли літаки, гелікоптери, їхало багато воєнної техніки. Тривога, неспокій, відчай – усе це ніби висіло в повітрі. З самого ранку довгі черги біля банкоматів, спустілі полиці у магазинах.

Далі ми почали чути вибухи з боку Ізюму. Все частіше чорний дим клубами піднімався з-за Чумацької гори. Все дужчими і ближчими ставали вибухи. А потім – нестача хліба: шляхи підвозу продуктів були перерізані ворогом. Я завжди з повагою ставилася до хліба, але справжню ціну його зрозуміла саме  тоді. Усе це було наче у страшному сні.

Тато на той час працював у Києві, ми дуже хвилювалися за нього, коли йому довелося повертатися додому, адже ворог знаходився неподалік дороги, якою треба було їхати.

Постійно вили  сирени, все частіше летіли ракети. Було страшно. Ми з мамою йшли в погріб, не забували про своїх домашніх улюбленців - завжди брали з собою. Але й там теж було небезпечно – підвал міг захистити хіба що від невеликих осколків. Та і облаштований під зберігання овочів, а не для проживання в ньому, холодний і вологий.

В один з таких днів, після довгого перебування у холодному приміщенні, мама захворіла. У неї погіршився слух, довгий час була температура. Після цього під час сирен ми ховались у ванній кімнаті: лягали на підлогу та з жахом чекали, коли ж припиняться вибухи. Мама промовляла: «Не бійся, доню, все добре, скоро  все закінчиться».

У місті почастішали «прильоти». До того, як ми виїхали, найбільшим був вибух на кладовищі, що знаходиться неподалік. Той ранок видався порівняно тихий, тому до мене прийшли друзі-сусіди. Ми саме були на подвір’ї, коли пролунав потужний звук. Всі впали на землю, а вздовж вулиці піднялась величезна хмара диму.

Вибухи ставали все гучнішими. Я часто повторювала: "Це скоро закінчиться, це не страшно", - намагалася заспокоїтися. Але все було не так.

Одного весняного дня з’ясувалося, що захопили Ізюм, який поряд з нами. У місті оголосили про евакуацію. Величезною рікою потяглися люди до вокзалу. А поїзди йшли повні-повнісінькі, не зупиняючись, бо навіть у тамбурі ніде було стати. Терміново треба було виїздити. Але куди?

Зібрали речі першої необхідності, взяли собаку та поїхали куди очі бачили, залишивши дім, бабусю з дідусем (категорично відмовилися виїздити) та все, що в нас було. Ще з двома сім’ями планували їхати до Полтави. Протягом усієї дороги траплялись колони воєнної техніки та багато блокпостів.

Десь о восьмій вечора приїхали в село. Уже було темно, починалася комендантська година, тому вирішили зупинитись на ночівлю. Прихисток знайшли в школі-садочку. Нам дісталась кімната з великою кількістю маленьких ліжок. Повечерявши, лягли спати. Було незручно і холодно. Всю ніч я здригалася від найменшого шерхоту.

Майже не спала, текли сльози. Я намагалася їх тихенько витирати, щоб ніхто не чув. Тієї ночі жоден з нас не заснув.

Зранку ми, діти, трішки прогулялися селом, дивуючись тиші - так незвично  не чути сирен. Повернувшись, побачили, що батьки розмовляють з якоюсь жінкою. Виявилось, що це голова села, яка погодилась прихистити нас у себе. З того часу для трьох сімей її помешкання стало другим домом.

Дні йшли повільно. Найбільше турбувало те, що вдома залишились бабуся з дідусем. А ситуація в Барвінковому погіршувалась. Щодня надходили невтішні вісті.

Через деякий час нам виділили величезний будинок, але вже пів року там ніхто не жив. Прибравши, ми заселились туди. Великою сім’єю (аж дванадцятеро!) жили в ньому. Та з кожним днем ставало все тяжче. Новини від дідуся та бабусі були поганими: щоночі  «прильоти», ворог за 7 кілометрів від міста, сусідський будинок зруйновано ракетою, дві третини усіх будівель у місті знищено повністю або пошкоджено.

Чотири довгі місяці жили ми на Дніпропетровщині. Склалося так, що нам треба було повернутися. Довгі години дороги - і ось моє маленьке містечко.

Вдома спочатку ніби все було добре, а вночі знову почались обстріли, через які боялась спати. Проте виїздити я не збиралась - не хотілось знову покидати рідних та і наші воїни зубами вгризлися у землю, утримували місто.

Ішов час. Потроху почала звикати до вибухів. А потім - радісна новина: звільнено Ізюм. На нашій ділянці фронту відтіснили ворога. З того часу стало спокійніше. Поверталися однокласники, знайомі. Місто почало оживати, загоювати рани.

23 лютого 2023 року я була звичайною дитиною, а зараз я - дитина війни. Своїми очима побачила, що війна - це страшна річ. Вона приносить смерть, руйнування і горе.

Але й зрозуміла одне: навіть у найважчий час люди не втрачають надію і продовжують боротися. І моя часточка є у цій боротьбі.

Разом з танцювальним колективом «Перлина» та однокласниками виступаю перед воїнами у госпіталі, плету для них обереги, допомагаю виготовляти сітки та окопні свічки. Вірю, що Україна переможе, і моя донька чи син не буде дитиною війни.