Луганський Вадим, учень 9 класу Голопристанського ліцею № 2  Голопристанської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Прокопенко Тетяна Іванівна

"Війна. Моя історія"

Моя історія війни розпочалася  24 лютого 2022 року. Ми із молодшим братом солодко спали, ні про що навіть не здогадувались. Вранці мріяв: прокинусь і гайда до районного центру. Та раптом телефонний дзвінок порушив моє спокійне життя: мама повідомила, що почалася війна. Я мав бігти до магазину, щоб купити необхідні продукти на перший час. Дорогою чутно було безперервні вибухи на Антонівському мосту:  це було гучне бахкання, що бентежило мене. Ми були вдома самі, без дорослих...

А коли над нашим селом пролітали ворожі ракети, літаки, ми забігали до підвалу — нашої схованки від смерті. Туди знесли і одяг, і їду, матраци, ковдри, навіть нашого пса і котів забрали. Було дуже страшно ...

Тиждень спали у своєму прихистку, тихо гомоніли, розважались, як могли, сміялись, плакали.  Вдень виходили на подвір'я, а вночі знову до укриття. Прислухались, як від вибухів трясуться вікна, торохкотять двері і дахи.   Земля, орками потоптана,  немов стогнала від такого горя. Розум не хотів сприймати усе те, що навколо діється.

Закінчилось наше з братом навчання, закінчились і щасливі дні. Через пів року наважилися виїжджати. Довго вагались, бо покидати рідний край — це, напевно, найтяжче, та ще й не знаєш: чи повернешся.

Дорогою нас очікувало тяжке випробування: нас кинув перевізник на півдорозі. Довелося цілий тиждень перебиватися серед поля. Та люди гуртувалися, підтримували і втішали один одного,  від усіх сил трималися. Я вперше тоді зрозумів, що сила наша в єдності, згуртованості,  підтримці.

Дорога до вільного життя пролягала через заміновані узбіччя, розгромлені села, обабіч стояли спалені “зетки”, танки, БТР. Важко навіть збагнути: Дорога життя... Сльози радості були у кожного, коли побачили синьо-жовтий стяг нашої незалежної України. А далі було Запоріжжя, Молдова, Польща...

Перебуваючи за кордоном, я маю лише одне бажання: повернутися додому, до рідного села, до своїх друзів. Дуже хвилююсь за рідних, які ще лишились в окупації. Хочу відчувати вільне життя, перебувати у домашньому затишку, слухати музику, ходити до школи, бавитися з братом. Я люблю свій дім, свою родину. Та страшна війна змінила нас усіх... Моє життя теж помітно змінилося після повномасштабного вторгнення росії в Україну: я подорослішав.

Тяжко навіть усвідомлювати, яку ціну платять наші захисники за свободу та незалежність української держави. Ціна за вільне європейське життя, справді, занадто висока. Війна — це смерть, страх, страждання, кров. Скільки загинуло, і скільки ще має загинути невинних людей?

Я вірю: перемога за нами. І ми повернемось до свої домівок, обіймемо рідних та близьких нам людей. А ще — з неба будуть падати яскраві, мерехтливі зорі замість ворожих ракет. Мир настане неодмінно, адже ми всі  його чекаємо. Україна буде незалежною, суверенною і вільною. Бо воля -  це минуле, теперішнє і майбутнє  нашої України.