Гайдаманчук Ігор, учень 9класу Одеського ліцею №22 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ключник Наталія Карпівна

"Війна. Моя історія"

23 лютого я допізна готувався до контрольної роботи з біології. Чесно кажучи, тоді хотілось, щоб її не було. Зараз я б усе віддав, щоб вона відбулася, а в  мене був звичайний день: дорога до школи, веселі перерви . Та 24 лютого війна увірвалася в моє життя й змінила його назавжди. Того страшного ранку з болем в душі усвідомив, що в мене вкрали прекрасне дитинство. Йому нема вороття, бо за час війни я подорослішав та змінився. Перший день війни був найстрашніший. 24 лютого о 04:30  я прокинувся від гучних вибухів та яскравих спалахів.

Біля вікон вже стояли батько, мати та бабуся, спостерігаючи, як величезні вогненні “гриби” піднімалися вгору. Батьки мене заспокоювали, казали, що це аварія на заводі, але коли вибухи повторились, я зрозумів: почалася війна!

Покидати все і від’їжджати ніхто не хотів. Я намагався заспокоювати матір, але вона була більше за всіх збентежена, тому що хвилювалася за нас. Але коли в наше місто, з усіх сторін, навіть з лісосмуги, почала прибувати військова техніка з російськими прапорами, було вирішено якомога швидше виїжджати, поки є можливість.

Я чув, як батьки казали: ”Якщо підірвуть ГЕС, то нас затопить!” Атмосфера в місті була напружена. Шалені черги в магазинах, на заправках. Паніка… Загарбників з’являлось все більше. Вони зривали українські прапори, вішали триколори й пропонували з ними сфотографуватися. За відмову, недружній погляд, могли вбити. Це був жах!

Взявши найнеобхідніше, ми вирушили в дорогу. Під’їхавши до ГЕС, я побачив багато російських солдатів та військову техніку. Вони висаджували людей з автівок, перевіряли телефони, відбирали транспорт у цивільних. Нам пощастило, нас не зупинили, але над головою дуже низько кружляли ґвинтокрили з великими червоними зірками.

Так було окуповане наше місто. По дорозі ми бачили багато палаючих автомобілів та ворожих патрулів. Ближче до Миколаєва я побачив українських поліцію та військових. І тільки тоді зрозумів, що ми врятувались!

Тиждень ми жили у родичів в Одесі. Ворог погрожував захопити весь південь. Мама дуже злякалась, що нам доведеться пройти вдруге жах окупації. Вирішили виїхати  до Львова. Вокзал Одеси заповнений вщент людьми. Евакуаційні потяги  переповнені. Батько бігав від вагона до вагона, вмовляючи провідників нас взяти. Нарешті, коли йому це вдалося, ми протиснулись скрізь натовп до вікна, щоб якомога довше бачити батька, бо  прощалися, не знаючи, чи побачимось знову і що буде далі.

Він залишався, бо вирішив стати на захист країни. У всіх котилися сльози, горло стискали спазми…

Найбільше почуття безпорадності та розгубленості довелося пережити  вночі у Львові, коли ми прибули на вокзал. Рушити далі не могли, бо була комендантська година. З усіх куточків країни прибували переповнені потяги, люди йшли тисячними потоками, як течія. Крики дітей, тиснява, штовханина. У приміщенні вокзалу неможливо було десь сісти чи зігрітися. Хтось спав на підлозі разом із дітьми, хтось загубився, хтось кричав та плакав. Ми вирішили протиснутися на вулицю, на свіже повітря, але там було холодно та темно.

Я відчував голод, спрагу та втому. Мріяв про гарячий чай. Від холоду ми з братом були вимушені по черзі грітися коло бочки, у якій розпалили багаття, разом з іншими біженцями, де були не тільки українці, але й індуси, цигани, корейці. Усі тікали від війни.

Згодом були й інші випробування в моєму житті: перетин кордону, життя в чужій країні, але це досвід, хоча і з гірким присмаком. Моє життя змінилося докорінно. Після пережитого я почав по-справжньому усвідомлювати його цінність. У мене змінились пріоритети, бо навчився цінувати все, що маю, намагаюсь   добре вчитися, займаюсь спортом, загартовую волю та тіло. Став витривалішим, терплячішим та відповідальнішим. Моє місто – моє коріння! У народі кажуть: «Без коріння нема цвітіння!» Тому я чекаю на повернення до рідної Нової Каховки, вірю в перемогу, сподіваюсь на світле й мирне майбутнє, у якому  хочу допомагати відновлювати і розбудовувати  рідну Батьківщину.