Кондратенко Єлизавета, учениця 10 класу КЗ "Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Січовий колегіум" ЗОР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бостан Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Україна… – одна з чималої кількості країн світу та одна з небагатьох країн Європи. Її території охоплюють немало чарівних та прекрасних місць. Серед них – безліч природних див та мальовничих куточків, на її горизонтах розкриваються густі ліси та безкраї поля пшениці. А містечки, в яких живуть люди, переповнені буденністю, вони стабільні та кожне місто має свою особливу атмосферу.

Таким було життя багатьох українців до початку повномасштабної війни. Таким було і моє життя «до»...

Доволі розмірене та стабільне. Звичайна дівчина, в якої люблячі батьки та родина… Я ходила до школи, гуляла з друзями, відвідувала гуртки. В мене було багато домашніх улюбленців: собака та кішки, шиншили, равлики та рибки, я дуже всіх їх любила. Одним з моїх найулюбленіших занять була музика. Я ходила до музичної школи та мріяла займатися скрипкою.

Іноді траплялися якісь грандіозні події, котрі запам'ятовувалися надовго, а іноді погані, які не хотілося б згадувати взагалі. Мені здавалося, що моє життя завжди буде таким.

Але воно повернулося в зовсім інший бік. Тоді й почалася нова для моєї родини історія, котра мала назву життя «Після». Коли вранці 24 лютого, в своєму місті я почула перший вибух. А після по місту, по вулицях, на яких їздили машини та на яких гуляла я, почали їздити ворожі танки та ходити військові, все змінилося. Я відразу відчула, що життя вже не буде, таким як раніше.

А далі окупація: нерегулярне відключення світла, відсутність зв'язку, інфляція, мародерство. А головне – це відчуття несвободи, через окупантів, які вважали, що українці – це люди меншої вартості. В цей час для мене набули зовсім іншого значення слова Володимира Липинського про те, що ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

Потроху до мене почало приходити усвідомлення того, що кожна людина народжена вільною. Як і я. Я можу вільно прокидатися і засинати разом з сонцем, подорожувати берегами морів та Дніпра, гуляти зеленими лісами України, розмовляти українською та навчатися, де я хочу. Тому в моєї сім'ї постало питання: «Залишитися чи виїхати з окупованого міста?».

Після довгих роздумів ми вирішили покинути рідне місто, але залишитися в Україні, бути зі своїм народом і брати участь у наближенні перемоги, а отже, вільного майбутнього.

Після нашого виїзду з окупованого міста були як і хороші, так і погані зміни. Майже всіх наших домашніх улюбленців довелося віддати іншим людям. Мої друзі пороз'їжджалися і з багатьма втрачено зв’язок. Дуже не вистачало музичної школи, в якій довелось перервати навчання.

Сталися і дива. До нас завітало кошеня, якому ми дали притулок. А також я почала грати на скрипці, на якій давно хотіла спробувати навчитися. В моїй сім'ї відбулося нескінченна кількість змін, які навіть важно перерахувати.

В дні з початку повномасштабної війни в Україні і до сьогодення, моє та життя всіх українців зазнало і продовжує зазнавати змін. Цей період часу став для нас випробування. Багато громадян почало підтримувати свою державу будь-якими способами.

Щодо мене я навчаюсь ще в школі, і не можу багато чого зробити, але я плідно вчусь для майбутнього країни, щоб наша Батьківщина в майбутньому ставала тільки міцніша.

Та взагалі ці події продовжують змінювати нас, стверджуючи у кожному усвідомлення і відчуття громадян вільної країни, якою вона обов’язково відбудеться.