Літовченко Наталія Андріївна, 16 років, 11 клас, Горностайпільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Юрченко Віталія Леонідівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого в нас ще були плани, життя вирувало в звичайному ритмі. Ми грали, сміялися. Але 24 лютого життя розділилося на «до» та «після». Сміх переріс в сльози, плани втратили свою ціль. І ми почали жити одним днем, не знаючи, що буде далі. Дати місяців переросли в тривале двадцять четверте… Перші дні проходили в нерозумінні, що нас чекає завтра. Від кожного жахливого звуку запуску ракет життя пролітало перед очима, затамовувався подих, і все навколо зупинялося. Найжахливіше було те, що ніхто не знав, як жити далі.

Для кожного з членів моєї родини почався свій фронт та своя допомога Україні. Дядьки пішли захищати рідну землю від клятих “орків”. А тітки та брат рятували життя поранених, тато допомагав в евакуації людей.

Але найжахливіше було те, коли ми втратили зв'язок з усіма рідними. І після втрати зв’язку в голові було не тільки, як жити далі, нерозуміння того, що відбувалося зараз з нашими рідними, які знаходились в зоні бойових дій.

З 24 лютого по перше квітня тривала наша окупація, яка здавалася нам настільки жахливою та нестерпною, але насправді вона була не така страшна, яку довелося пережити моїм рідним. З появою зв’язку ми дізналися, що у дядька з тіткою пошкодженні будинки. А брата “рашисти” взяли в полон, в якому він знаходиться і досі. Але ми всі надіємося на те, що він скоро повернеться.

Отже, хочу сказати те, що кожен українець переживає це по-своєму. У кожного свої втрати, біль, горе, відчай. Та все ж ми віримо в нашу Перемогу!