Величко Поліна, 14 років, учениця 9-Б класу гімназії №31, м. Чернігів
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Супрун Тетяна Анатоліївна
Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"
Моя рука виводить слово «війна», на жаль, уже знаючи його значення з власного досвіду.
24 лютого 2022 року о 5 годині ранку в моїй родині пролунав телефонний дзвінок. Від несподіванки в мене швидко та боляче забилося серце, у той самий момент за вікном я почула глухі вибухи, які звучали вдалечині. У мою кімнату забігла стривожена мама і закричала: «Почалася війна!». Ця мить назавжди закарбувалася в моїй пам'яті. У очах потемніло. Життя почало ділитися на до… і після…
Моя родина не відразу зрозуміла те, що відбувається довколо. Що робити? Пам'ятаю заплакані мамині очі, рідненька постійно повторювала: «Боже, збережи! Як мені всіх шкода!».
Але найстраніше було, коли почалась облога міста, яка тривала 40 днів. Мені було страшно. Це був звірячий страх, коли не можеш контролювати свій стан, коли інстинктивно біжиш, рятуєш життя. Плачеш – не можеш заспокоїтись… Гинуть люди. Тут. Поряд. На сусідній вулиці. Мої знайомі. Поступово й у місті зупинялося життя. Магазини не працювали. Відключили світло. Не було води. Зник газ. Не було зв'язку. Холодний, жахливий березень, тільки вибухи чути то близько, то далеко. Згадую день, коли я шукала щось поїсти. Безлюдні вулиці, тільки покинуті тварини та мертві пташки. Нерви були в постійній напрузі. Це було жахливо. Підсвідомо розуміла, що в Чернігові помирають люди, але на всіх не вистачало навіть співчуття. Цей біль назавжди залишиться в моєму серці.
Я відчувала небезпеку постійно, мене переповнювали гнів, образа, тривога, невпевненість у завтрашньому дні.
Але я знала, що правда на нашому боці, що Україні необхідно відстояти самостійність і незалежність. Скільки крові потрібно пролити та скільки життів віддати, щоб держава отримала право на існування?
За кожен прожитий мною день я дякували Богові та захисникам країни. Навчилася цінувати кожен прожитий момент свого життя, особливо турботу близьких. Засинаючи в темному сирому підвалі мого будинку, я тримала мамину руку і сподівалася, що ми прокинемося вранці і більше не почуємо вибухів, звуків ворожих літаків, які пролітали над дахами наших будинків. Я була дуже терплячою. Вірила, що настане той час, коли ми зможемо вийти на вулиці нашого міста і над нами буде мирне небо. Ми зможемо обійнятися і порадіти перемозі.
У період облоги я не жила, а існувала. Було важко не тільки обходитись без великої кількості води, без тепла, без світла, а й морально зрозуміти: як у цивілізованому світі, при високому розвитку сфер життєдіяльності, розвитку науки і технологій, я мушу ховатися в підвалі.
Кому потрібна ворожнеча, кровопролиття? Хто має право забирати життя інших, забирати моє дитинство?
Але я вірила, що все це жахіття дуже скоро закінчиться. Пам'ятаю, як ми з родиною вечеряли при свічках, мене охопила невимовна радість коли з'явилося світло. Нехай на годину, але це як ковток свіжого повітря.
У березні 2022 року Чернігів отримало почесне звання «Місто-герой України». За масовий героїзм та стійкість громадян, виявлених під час відсічі збройної агресії російської федерації. Я ніколи не забуду турботу моїх батьків, я пишаюся ними!
Моя країна не любить війн. Але на захист своєї держави ми станемо зі зброєю, із вірою, із завзяттям. Я знаю, що Україна переможе!
Життя триває попри війну. І те, що я зараз пишу цей твір – підтверджує це. Я вчуся посміхатися і радіти під час воєнних дій. Війна може забрати моє життя, але не зупинити.
