Проценко Анна, 16 років, КЗ «Городнянського ліцею №2»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Комзол Богдана Сергіївна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Війна… Неминуча смерть, чи початок чогось нового? Що вона означає? Чи зможемо ми вистояти в цій нелегкій боротьбі, чи потонемо в рідній землі? Такі питання поставали одне за одним. Кожного разу в очах спливали страх, сльози та занепокоєння. «Ні! Не треба! Я не піддамся цим емоціям!» – лунало в моєму серці. З часом біль загоївся, залишивши рану, у вигляді пекучої жаги до свободи, миру та справедливості українського народу. Я не можу терпіти це та мовчки стояти. Лють заволоділа моєю свідомістю… Національною свідомістю. Тепер я зрозуміла, за що боролися мої предки. У голові спливали образи козаків, патріотів. Усвідомила, що хочу продовжувати їх працю. Проте, повернімось у минуле…

Двадцять четвертого лютого – звичайний день, я мала б складати свій останній залік у школі мистецтв, писати контрольні та обговорювати стосунки героїв у книзі. Чи могла б я тоді здогадатися, що опинюся головним персонажем страшного серіалу від божевільного режисера? Що зрозумію біль від втраченого зв`язку та кількох годин незнаного пекла? Ні…

Я прокинулася о п`ятій ранку від крику мами: «Прокидайтеся! Це вибухи! Хутчіш одягайтеся!»

Моя душа відмовлялася це сприймати. Літаки – чорні провісники страшної події, літали над головами. Кожний, все більш гучний, звук примушував холонути кров. Від одного залпу градового вогню я трусилась, мов осінній листок на вітру… Білі вогники, такі  одночасно холодні, гарячі та смертоносні. Кров, сльози, ями та розруха…

Це все було в моєму житті ніби вчора, але сьогодні вже жовтень. Той страшний четвер ми запам`ятали як день єдності та незламності духу нашої нації, хоча усвідомлення війни з`явилося не одразу… Усе в голові перемішалося. Уривки з життя відтворювались щоразу, коли я читала новини. Страх – о п`ятій ранку, разом з вибухами та швидким збиранням найважливіших речей. Паніка – великі черги в магазині та на заправці. Люди нервові, кричать один на одного. Хаос навколо. Ні, це не українці – це злякані маленькі діти! Відчай – переді мною плаче мама і бабуся. Тоді я відчула, що тіло моє крихке, душа розірвана, а серце заповнене пустотою. Будь-якої миті можу померти…

Усе ж вирішила бути сильною заради  молодшого брата – мого яскравого сонечка. Родина стала  джерелом затишку та підтримки.

Ритуал кожного вечора – вечеря зі свічками та теплими ковдрами... Ні, це не романтика… Це відсутність електроенергії, опалювання, води.

Я зрозуміла, хто ворог, а хто – друг. Кому можна довіряти, а хто не має поваги, гідності та теплих почуттів. Життя розділилось на «До» і «Після». Тепер усвідомлюю, що раніше не думала про майбутнє глобально, не ставила перед собою мету і не намагалась її досягти. Шкодую,  що не цінувала кожний маленький момент. Хоч  мої плани та деякі мрії  розбиті, я продовжую радіти новому дню, обожнюю себе і сім`ю.

Найголовніше у житті це – мир. На мою думку, він полягає у свободі думок та родинному щасті, мирному небі над головою та соціальним благополуччям країни. Що може бути краще за це?

З двадцять четвертого лютого пройшло більш, ніж пів року. За цей час люди усвідомили свою єдність. Українці готові віддано захищати рідну територію та людей. Наші патріоти йшли на небезпечні та страшні мітинги проти російського панування на окупованих територіях. І це приголомшило не тільки мене, а й увесь світ. Ми довели, що сила – в народі, а майбутнє – у дітях!