Болотніков Максим Юрійович, 16 років, учень 11-Б класу КЗО ССЗШ №9, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Беззуб Алла Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Особистість людини формують одночасно багато факторів: від батьків і оточення, до школи й інформації, яку вона споживає. Але все це не можна й порівняти з тим, як на людину впливає час, в якому вона живе. Раніше, майже завжди існували великі істини, правила або закони, які посіли своє місце на гранітових обелісках по всьому світу, але в наш час, в час постмодерну, все, що викарбувано на граніті, руйнується, і не залишається нічого, в чому ти міг би бути повністю впевненим. Саме зараз, головною проблемою стала ілюзія реальності, інформованості, зведення замків з картону для омани очей, що являють собою лише смітник і нічого більше. І я щиро заздрю тим, хто в цей час знаходять в собі сили вірити людям. З цього я і хотів би розпочати свою навіть не розповідь, а більше роздум, і в деяких моментах навіть сповідь.

На жаль, мені майже і не має чого відповісти на перші чотири питання, які я мав би розглянути в цьому есе. Звісно, можна було б написати жалісний текст про те, як я був шокований початком війни, як моє серце розривалося від цього розуміння, як я заспокоював своїх близьких і з тремтячими руками збирав тривожну валізу, про холодні й сирі підвали, які начебто мають бути бомбосховищами. Все це має викликати якнайбільше емоцій і дати можливість отримати найвищий бал. Але всього цього ніколи не було в моєму житті.

24 лютого для мене стало звичайним днем, одним із тисяч, які я до тоді прожив. Не було довгих дзвінків родичам, лише гарячий чай і створення з батьками плану дій, про всяк випадок. Такий спокій і навіть відстороненість стали моїми супутниками на майже 7 місяців. Кожного дня, коли я бачив жахливі новини по телевізору, моє серце не обливалося кров’ю, а лише спокійно продовжувало битися в звичайному темпі. Але й кожної ночі, безсоння атакувало мене, безжалісний бліц-криг думок, які намагалися захопити мою голову завжди кінчався помпезним тріумфом оккупантів. Довгі роздуми, докори себе за те, що не відчуваю того, що відчувають всі в мої співвітчизники.

З переїздом до іншої країни для мене начебто нічого і не змінилося. Був сум за батьками, за рідним містом, але безсонні ночі нікуди не поділися. До певного часу. Коли в наш притулок заїхала одна дівчинка, я не надав цьому жодного значення. Чимало таких дівчат я побачив за 2 місяці перебування тут. Доволі швидко ми почали добре спілкуватися, і

одного разу вона розповіла мені про те, що вона з Маріуполя. Я почав розпитувати, і вона розказала незначну частину з того, що пережила. Під час трагічного «прильоту» в Драматичний театр, вона була там, одна з двох тисяч людей, що укривалися від обстрілів, потім вона стала однією з сотні чи двох, які вижили.

Не знаю чому, але саме ця розповідь і змінила мене, саме той день я можу вважати днем мого пробудження. Ще довго я думав про це поки зрозумів причину такого «відкладеного» на 7 місяців усвідомлення, початку війни. Я побачив живу людину, подругу, яка розповіла мені про пережите. Як я казав на початку, в наш час вірити людям дуже важко, і тільки побачивши живу людину, не пікселі на екрані смартфона, не пусті чорні букви на сторінках газет, я повірив.

В епілозі свого есе я хотів би бути лаконічним і відповісти на головне для мене питання: «Що для тебе мир сьогодні?». На мою думку, відома фраза Орвелла, а саме: «Мир – це війна», - зовсім не безглуздя лише з незначною ремаркою. Мир – це пам’ять про війну, тільки пам’ятаючи про страждання людей, і щиро вірячи в них можна жити в мирі, інакше війни триватимуть вічно.