Школярка розпрощалася з щасливою юністю в той день, коли почалася повномасштабна війна. Вона зі своїми рідними знаходилася місяць в окупованому Маріуполі, бачила всі страшні наслідки вторгнення російської армії.

Я насолоджувалась кожним днем у Маріуполі. Ходила до школи, гуляла з друзями, жила у власному будинку під мирним небом. Все було неймовірно.

24 лютого о пів на шосту я прокинулась, бо мій дім двигтів від вибухів. Оскільки я - людина, яка вісім років їх чула, то не звернула особливої уваги. Проте, коли я ввімкнула телевізор і почула, як президент сказав, що почалася повномасштабна війна, стало зрозуміло, що на нас чекає пекло. Ми одразу склали всі документи та якісь речі, бо вже навчені війною, проте залишались вдома, бо не мали чіткого плану.

Я пережила все, що тільки можна було побачити на війні: влучання з авіації та мінометів по цивільних об’єктах стало звичним явищем. Довелося бачити трупи на вулицях, згорілі будинки.

Одного разу ми стояли в черзі по воду неподалік від Драмтеатру, якраз вилетів ворожий літак. Батьки одразу сказали йти до театру, бо думали, що це нас врятує.

Одним з жахливих моментів було те, коли ти стоїш в будинку, а він весь труситься, і ти нічого не можеш зробити. Все що залишалося – молитися Богу.

16 березня ми виїхали з Маріуполя. Думаючи, що все швидко закінчиться, ми знаходились ще місяць в окупації, бо сподівались повернутися додому. Коли нам сказали, що завтра останній день, як російські військові будуть пропускати людей в Україну, ми склали наші речі і почали прориватися. Нам вдалося виїхати до Запоріжжя, де ми жили у далеких знайомих, а через місяць переїхали до Дніпра, де зараз і знаходимося. Тяжко жити не в своєму місті, хочеться повернутися додому.

Гуманітарна допомога – це порятунок, бо батьки втратили роботу, тому матеріальний стан у нас не дуже. Знайти роботу з нормальним заробітком практично неможливо в цей час.