Євгенія на власні очі бачила всі наслідки окупації рідного містечка і весь час задається єдиним питанням: «За що з нами так вчинили?»

До початку війни моє життя було звичайним та спокійним. Я, як і всі діти, ходила до школи, гуляла з друзями. Але 24 лютого воно змінилося назавжди. Я прокинулась о шостій ранку та почала збиратися до школи, аж тут заходить мама і каже: «Почалося». Я спочатку навіть не повірила, що таке може трапитись, але коли подивилася новини, то зрозуміла що це не жарти. 

Ми залишилися в Бородянці і нам пощастило вижити. Спочатку було тихо, навіть не вірилося в те, що почалась війна. Та через тиждень чи два, коли наше містечко окупували, стало гірше. У нас зникло світло, інтернет, тепло та зв’язок. Було дуже холодно і страшно. Ми готували їжу на вогнищі з тих продуктів, які ще можна було їсти. Нас рятувало те, що ми мали три бочки води.

Найстрашніше було тоді, коли чуєш постріли та вибухи і не знаєш, пощастить вижити чи ні. Одного дня я сиділа вдома та раптом почула жахливі вибухи. Мама забігла до моєї кімнати і сказала швидко бігти у підвал. Коли я вийшла на вулицю, то побачила, як неподалік безупинно падають снаряди.

Ми постійно переховувались у підвалі через страх, що у наш дім щось прилетить. І не важливо, це було вдень чи вночі. Пам’ятаю ніч, як я йшла в підвал, і раптово дуже близько почали стріляти. 

Також до нас приходили російські військові. Побачивши їх, я дуже злякалась і почала нервувати. Вони зайшли в наш дім та почали його оглядати.

Я думаю, що нам надзвичайно пощастило, що вони нічого не зробили з нами. День за днем росіяни ще більше руйнували моє місто, знущалися над людьми та тваринами.

Коли нас звільнили наші захисники, я була буквально на сьомому небі від щастя! Була ладна обіймати кожного українського військового, якого бачила! 

Коли ми поїхали в центр Бородянки (тоді, коли ще нічого не прибрали), мене охопив жах, а на очах виступили сльози. В голові була тільки одна думка: «За що?»

На свій страх ми поїхали в Київ. Дорога була нелегкою: їхали години три, всюди були блокпости, міни, розбита ворожа техніка, розбомблені домівки та навіть декілька мертвих людей… В Києві я прожила місяців зо два. Адаптуватись було не зовсім важко, але лякали гучні звуки. 

Коли Бородянку визволили, нам щотижня привозили гуманітарну допомогу, а в Києві мені оформили довідку внутрішнього переміщеної особи і виділили шість тисяч гривень.

Коли я побачила хліб, який привезли в гуманітарній допомозі, то мені було все одно, який він – черствий чи свіжий – головне, що хліб.

За цей період я пережила багато чого, і впродовж усього цього часу у мене в голові було лише одне питання: «Чому? За що з нами так жорстоко обійшлися?» Можливо так казати не можна, але зараз я ненавиджу всіх росіян за те, що тисячі людей пережили такий жах. Я переймаюся за кожного українця, за кожного героя. Вірю, що зовсім скоро буде наша перемога!