Кривошей Артем, 16 років, учень 10-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Всі ми з вами хочемо жити під мирним небом над головою, але, на жаль, з кожним днем, тижнем, місяцем, ці бажання стають все більш нереальними. Взагалі у ХХІ столітті відбулося чимало збройних конфліктів, економічних криз, катаклізмів, які торкнулися людей і залишили свій слід на кожному з нас.

Вся річ у тому, що чимдалі йде відлік часу, тим гостріше ми відчуваємо біль за тих, хто не повернувся з полів битви, хто забезпечує нам тимчасовий спокій, хто відстоює честь та територіальну цілісність держави ціною власного життя. Нашій країні, українській нації, майже всю свою історію довелося воювати й відстоювати своє право на свободу. Бо тільки у вільній країні можна відчути, що таке мир, по-справжньому. Тільки вільна людина може дихати на повні груди та ковтати повітря свободи. На жаль, миру просто так не буває.

Нащо далеко ходити? Можна просто згадати події Другої світової війни, в якій (я впевнений!) участь брали дідусі та бабусі кожного з нас. Деякі з них повернулися героями-захисниками, деякі важко пораненими, інвалідами, а деякі назавжди залишилися невідомими для нас героями, які зробили свій внесок у те, що ми колись змогли народитися. У всіх цих людей була одна мета — припинення війни задля миру. Хотіли тоді люди чи не хотіли, але той страшний день 1945-го настав. У результаті певних перемог, переговорів, консультацій, компромісів та домовленостей людство знову набуло мирного неба. Ціна цього мирного неба була захмарна, сліз та крові пролито було безмірно, але все стихло. Настав мир…

І ось 23-го лютого, середа, звичайнісінький будній день добігає свого кінця. Вже на той момент спостерігався досить напружений політичний конфлікт між Україною та Росією, який не давав спокійно спати нікому. З великими труднощами мені вдалося заснути раніше, оскільки мені рано прокидатися та йти до школи. Але, на превеликий жаль, я прокинувся тоді не від будильника, заведеного на 7:30, а від маминих криків о шостій годині: «Синку! Почалася війна!»

Це стало шоковою новиною не тільки для мене, а й для десятків мільйонів українців. Всі говорили про війну, але до останнього не вірили, що таке може статися в ХХІ столітті. Як у цивілізованому світі можна опуститися до рівня середньовіччя? Взагалі не можу зрозуміти, як можна вирішувати конфлікти зброєю? Люди ж мають вміти домовлятися? Чи я щось не розумію?

Саме 24-е лютого повністю змінило життя всієї України. З першого дня вторгнення Росія порушує правила ведення війни, ця країна-агресор масово чинить воєнні злочини. Всі люди починають масово виїжджати з країни; страх, паніка, бажання вижити, врятувати себе та рідних — це реальний стан кожного українця у цій війні. Того дня я разом зі своєю родиною був удома. Їхати чи не їхати? Рішення потрібно було приймати миттєво.

У моєму місті наростала паніка: магазини спустошені, бомбосховища тільки починають обладнувати, вночі чутно звуки пересування дорогою важкої техніки, бувало навіть вибухи траплялися. Це страшно. Це невимовно страшно. Це великий психологічний удар для мене і моєї родини. Усвідомити і прийняти побачене стало найважчим, що було колись у моєму житті. Я навіть і гадки не маю, наскільки це важко і болісно дітям із самого дитинства бачити танки, літаки, зруйновані та палаючі будинки, села, міста, вчинені звірства російськими окупантами щодо українських людей. Бідні діти! Мені їх шкода, бо я сам ще дитина, і розумію, що наша психіка не така, як у дорослих. Він цього вилікуватися буде дуже важко, а деяким навіть неможливо.

Події, які відбуваються нині, їхні наслідки назавжди залишаться в серцях і в пам’яті всього українського народу. Україна хоче миру. Європа хоче миру. Світ хоче миру. І я побачив, хто хоче війни.

Той, хто тикав нам, що ми меншовартісні, що ми людок, який під крильцем у «вєлікой і могучєй дєржави», що ми без Росії — ніхто, так собі: купка хохлів чи укрів. Але то просто хвора фантазія карликового маразматика, який марить Радянським Союзом і хоче, щоб його боявся увесь світ. Та все ж буде по-нашому, бо Україна показала всьому світові й продовжує далі показувати силу та всю незламність на полі бою. Я впевнений, що саме завершення цієї війни, покарання за агресію, справедливий суд в Гаазі, відновлення безпеки та територіальної цілісності буде гарантіями нового, стабільного миру в усьому світі.