Парамєєва Анастасія, 16 років, учениця 11-го класу Перещепинського ліцею
Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Стадія перша – Заперечення. Я чітко пам’ятаю той ранок, наче він був ще вчора. Це єдиний спогад за час війни, до якого міцно прив’язано почуття розгубленості. Це мав бути звичайний ранок, четвер 24-го, день до мого дня народження.
Першим, що я побачила коли прокинулася, — це стривожена і розгублена мати. На моє запитання вона відповіла фразою, що була як грім серед ясного неба: «Зеленський оголосив воєнний стан».
Серце стрибнуло і миттю впало кудись в п’яти, а сонливість як рукою зняло. В думках почалася плутанина, що походила більше на кашу (яка була б схожа на вівсянку швидкого приготування).
«Чи справді війна можлива у нас час? У нас? Не десь там?..»І от я дивлюся матері у вічі, шукаю в них якогось спокою. Але в очах була лише тривога і страх. І більше нічого…
Стадія друга – Гнів. Весна — моя улюблена пора року. В цей час природа прокидається від довгого зимового сну, усе зеленіє і розквітає яскравими барвами. У цей час неможливо довго бути в пригніченому настрої. Принаймні так було до війни.
Весна відволікала, але від поганих думок зовсім позбавити мене не могла. Жити стало важче, особливо моїй матері. І це засмучувало, це боляче било, крутило-вивертало і важко осідало на серці, але найбільше — злило. Що як не відчуття безпомічності у скруті можна назвати справжніми тортурами?..
Виник гнів на «zомбі», що переріс у русофобію, яка є, на мою думку, виправданою. Це просто нереальний гнів на все російське, на весь народ, на жінок, дітей, чоловіків — усіх, хто хоч якимось чином причетний до всього руського.
Взагалі-то було очевидним існування таких мавпоподібних тупоголових осіб, тому мене це не дуже й здивувало. Мавпи, пробачте! Ви кращі та розумніші.
Стадія третя – Апатія. Апатія ніколи не з’являється зненацька. Завжди є передумови до її появи, завжди є причини, що потім переростають у щось велике і страшне. Відчуття, наче ти вже й не живеш, постійна втома, млявість та біль в усьому тілі на додачу.
Не пам’ятаю, коли саме ця байдужість до всього з’явилась у мене. Цей період життя відчувався, як один довгий день. Дні просто йдуть швидше і плин часу майже не відчувається.
Стадія четверта – Прийняття. «А що, правду кажучи, я можу зробити?» Правду кажучи, саме з апатії випливає якесь відчуття прийняття реальності.
Так, ще є та доля зневіри у реаліях сьогодення; все ще присутній гнів, як неспокійне море, що інколи накриває своїми хвилями; а інколи дивлюся на втомлене обличчя матері і відчуваю глуху порожнечу всередині, там, де колись щось важко нило за неї.
Думка про те, що на мій день народження розпочалася війна вже не викликає в мене такого розчарування, як перші декілька місяців. Хоча і сміятися з цього я не можу. Зараз це просто спогад, який я можу назвати байдужо-нейтральним.
Мені хочеться вірити, що війна скоро закінчиться, і її наслідки будуть не такими страшними, як нам прогнозують. Мені справді дуже хочеться в це вірити. Війна з росією дуже вплинула на велику кількість людей. Вона справді принесла щось хороше, бо об’єднала український народ і підштовхнула до рішучих дій, до розвитку нашого, українського, свого.
Але якою ціною?..