Вітренко Анна, вчитель Комунального закладу "Утківський ліцей" Мереф'янської міської ради Харківської області

«Війна. Моя історія»

Війна…Пам`ятаю слова своєї бабусі, яка завжди казала : «Я єдиного прошу у Бога, щоб мої діти не бачили війни…» Бабусі немає вже майже 10 років, а її слова у пам`яті будуть завжди. «Щоб мої діти не бачили війни…» Побачили. Відчули на собі. Та відчуваємо і досі. І діти, і онуки, і правнуки.

23 лютого 2022 року. Вся родина зібралась на вечерю. Смажимо шашлик та палко обговорюємо події у світі. «Та хто вам таке сказав, що у 21 сторіччі може бути війна?»… Може. Є. Триває й досі.

24 лютого моє життя поділилося на «до» та «після».  Прокинувшись о 5 годині ранку, не зрозуміла, що відбувається. Яка війна?  Тільки вчора говорили про те, що цього не може бути. А сьогодні вже є. Та ні, зараз все вирішиться та закінчиться.

Телефонує тітка з Північної Салтівки. «В нас біда, горить все навколо, в нас вже немає вікон.». Слова мами: «Збирайте речі та їдьте до нас,  в нас буде спокійніше.» Досі не розумію, що відбувається. Яка війна? Така. Ненажерлива, жорстока, складна.

Досі не можу усвідомити, що коїться. І так не могла усвідомити до 17 березня. Коли все було начебто більш-менш спокійно, але ніч з 16 на 17 березня змінила моє ставлення до того, що відбувається. 3:30 година ранку. Вибух. На мене посипалися уламки люстри. Паніка. Дуже гучно, це десь поруч. Де? Не розумію. Тато біжить на вулицю, заграла сигналізація у машині. Дуже близько. Виходжу, бачу, щось палає. Потроху розумію. Будинок культури. Мій рідний будинок культури палає яскравим червоним полум`ям. Прокляті рашисти, що ви накоїли? Кричу. Розумію, що там моя подруга. Не розумію, чи жива вона. Біжу. Хочу чимось допомогти. Не пускають. Знову паніка. Телефонний дзвінок. «Ілона жива, втратила свідомість». Видихаю. Трохи оговтуюсь.

До 3:30 ранку 17 березня 2022 року мій мозок відмовлявся прийняти факт війни. Я категорично не хотіла вірити, що ми можемо таке переживати у 2022 році.  Я не хотіла вірити, що так званий «братній» народ може принести стільки горя у наші домівки. У домівки всіх українців.

Кожного дня новини про трагічну загибель Героїв-українців. Коли смерть так близько, стає лячно. Понад рік намагаюсь оговтатися після вибуху. Дякую Богу, що всі мої рідні у безпеці.

Майже кожного тижня почитають приходити сповіщення про смерть когось з рідної  Мереф’янської громади. Майже кожного тижня проводжаємо героїв, вшановуємо пам’ять Героїв. Майже кожного тижня серце стискається у грудях від болю, який кляті рашисти завдали рідним та близьким полеглих українців. Важко. Здається, що якби горе торкнулося тебе, ти б не витримала. Так і є. Чоловік сестри отримує важке поранення. Сльози, переживання, лікарні. Дякувати Богу, живий. Стан не з легких, та живий.

Тільки наче оговтались, ще одна звістка. Від ворожої кулі загинув однокласник. Мій однокласник, з яким ми 11 років просиділи за однією партою. Не вірю. Плачу, кричу. Не вірю. Мабуть, прийшло до мене розуміння тільки коли я поклала квіти йому до труни. Тобі ще жити і жити, тобі лише 21 рік. Як важко розуміти, що я стою тут, біля тебе, плачу та кладу тобі 12 гвоздик до труни. 12, бо ти любив це число найбільше. Вічна пам’ять тобі, Герою…

Іду алеєю слави. Прапори. Обличчя воїнів, знайомі і незнайомі…Герої не вмирають. Ні! Ви навічно будете живі у наших серцях.

Як війна вплинула на мене? Важко. Але я живу, працюю та борюсь за тих, хто вже пішов. Я знаю, що якщо ми, українці, опустимо руки, нам буде дуже важко побороти ворога. Тому я не здаюсь. Я вірю в Україну, вірю в ПЕРЕМОГУ. Вірю в українців.

Слава Україні!